«Росіяни почали ходити по домівках і шукати військових»

Мені 32 роки. Ми з Мангуша Донецької області. Життя було мирним і добрим, все було прекрасно до приходу наших «визволителів». Ми щойно придбали дім. А зараз нам з маленькою дитиною доводиться переїжджати, десь щось шукати. 

Мій чоловік з 2015 по 2019 рік був військовослужбовцем, потім звільнився в запас. Коли зранку 24 лютого почали літати ракети, чоловікові зателефонував знайомий і сказав, що почалось повномасштабне вторгнення. Тому з шостої ранку ми були на ногах, а о сьомій ми з дитиною виїхали до моїх батьків у Запорізьку область. А чоловік у перший день поїхав на Маріуполь. 

Зараз ми у Львівській області. Виїхали на початку березня, коли село моїх батьків було окуповане. Росіяни почали ходити по домівках і шукати військових. Коли випустили першу колону з Маріуполя, в якій були наші родичі, то вони нас забрали з дітьми до Запоріжжя. Добирались полями, лісами, бо мости були підірвані, але інтенсивних боїв в Пологах, Оріхові, Куйбишевому ще не було. Ті міста ми проїхали.

Більше всього переживаю, що чоловік на війні. Це постійні нерви. Постійні переїзди, а я сама з малою дитиною. 

Моя сестра з чоловіком в Маріуполі дивом залишились живі і змогли виїхати в квітні. Вони нам показали фото і відео того, що відбувалось у Маріуполі: скільки людей там загинуло, скільки руйнувань! Оце мене сильно шокувало.

Коли ми переїхали у Львівську область, приємно здивувало, що нас із розумінням прийняли і сусіди, і всі люди. Постійно допомагали дитині і мені. 

Повинна бути тільки наша перемога, по-іншому ніяк. Дуже багато хлопців віддали своє життя. 

Я хочу чоловіка живого і здорового. Також хочу приїхати додому, щоб усе було, як до війни. Але зрозуміло, що наразі цього не буде. Плануємо доробити дім, поїхати відпочивати з дітьми. Живемо думками про перемогу.