«Росіяни підходили ближче, стало вже нестерпно»

Ми з чоловіком пішли на пенсію і думали, що буде у нас щасливе життя. Ми добре з ним жили, маємо двох дітей. У Бахмуті мали свою хату, все у нас було добре. А тепер ми залишилися без даху. Чоловікові вже 65, мені - 61, і тепер не знаємо, що буде далі. 

Під ранок ми дізналися, що почалася війна. Було дуже страшно за дітей. За себе вже не так переживали. Дуже волонтери гарні були, людей ніколи не залишали і давали людям все. Була гарна допомога, люди не були голодні.

Моїй мамі 83 роки, вона не хотіла виїжджати. Мої дві сестри не виїжджали. Я ждала, поки вони надумають, але не дождалась, і ми виїхали з чоловіком в липні того року. Коли росіяни підходили ближче, коли вони Попасну взяли, вже було дуже страшно, і ми вирішили виїхати, бо вже було нестерпно. 

Встали утром і швиденько вибралися до Костянтинівки. Тоді вже наші нерви почали заспокоюватись. Ми зупинилися місті Долинське на Кіровоградщині. Тут місто тихе- таке гарне, дуже нам подобається тут. Нас тут п’ять родин із Бахмута. 

Нас тут так добре прийняли, до нас віднеслися, як до рідних людей, і до цих пір так. У нас не було нічого, поки гуманітарку не почали давати, і таке зараз враження, як наче ми цих людей знаємо вже сто років. В дорозі у нас поламалася машина, і молода пара відвезли нас на дачу в будиночок, відремонтували нам машину. Дуже було приємно, ми дуже їм вдячні. 

Життя продовжується, ми надіємося, що буде перемога і що нас не забудуть, не залишать в біді. Віримо, що все у нас буде добре і в країні, і в людей, які втратили житло.