«Росіяни на очах у дітей стріляли по горобцях»

Стрільбою по горобцях окупанти "заспокоювали" українських дітей, які дивились на них наляканими очима

Ми жили в Маріуполі. У мене є дорослий син і чоловік. Син - студент Маріупольського гуманітарного університету, чемпіон світу з тхеквондо.  Я – діючий адвокат. До війни у нас були плани, навчання, робота. Коли почались обстріли, ми не розуміли, що це справжня війна. Наступного дня ми зібрали тривожні сумки і разом з близькими друзями та кумами пішли до підвалу. Там ми прожили до 11 квітня. Нас разом було 16 чоловік: вісім дітей і вісім дорослих.

Дякувати Богу, що ми згуртувались – це дало нам змогу вижити. Над нашим підвалом було кафе, там ми брали питну воду. Запаси їжі кожна родина привезла з дому. Ми збирали дерева і готували прямо на багатті. Уся їжа була порахована і розподілена на сніданки й вечері– ми дуже економили, бо не знали, що буде з нами далі.

Виїхати в бік України ми вже не мали змоги, тому що Лівий берег був відрізаний від інших районів.

Одного дня снаряд влучив у п’ятиповерхівку, де ми переховувались. Я ніби на кілька секунд втратила розуміння того, що робиться навколо мене. Коли свідомо розплющила очі, у повітрі висів білий туман пилу. Я почала мацати власні руки та ноги, перевіряючи, чи все в мене ціле і на місці. Наступного ранку гатили БТР, танки;  на розвалини будинку прийшли російські військові. Сказали, що у нас є п’ять хвилин на збори.

Після 45 днів у підвалі ми вийшли і побачили, що місто перетворилось на руїни. Не було будівель, дерев, доріг, лікарні. Це було, як у страшному сні, і ніби не з нами. 

Російські військові нас спрямували у бік четвертої лікарні. Там було дуже багато військових. Вони йшли повз нас і казали: «Слава Росії!». Ми всі стояли в ступорі, а вони йшли і сміялись. Один глянув на найменшу дитинку, яка з нами була, спитав чому вона лякається і почав стріляти по горобцях.

Наша дорога додому була довгою і складною: через Іспанію, Португалію. Мій тато увесь цей час жив сам у Києві. Поки ми були в окупації, нічого про нього не знали. Вже за кордоном ми дізнались, що коїлось у Києві, Бучі та Іріпіні, я була шокована. 18 травня ми повернулись до Києва, і це був найприємніший момент від початку війни.

Роботи ми зараз не маємо. Всі наші документи знищені в Маріуполі. Я не уявляю, що буде далі. Зараз я просто рада, що всі ми живі, здорові і повернулись у рідну країну.