«Росіяни часто оголошували зелені коридори і обстрілювали колони»

Артем з батьками виїхав з Маріуполя тільки з третьої спроби. Вони не змогли взяти багато речей, бо вивозили великого вольєрного пса

Я сам з Маріуполя, там народився і прожив 26 років разом із мамою та батьком. Вони обидва працювали на металургічному комбінаті Ілліча.

Складно залишатися вдома, коли навколо постійно вибухають снаряди, бомбардують сусідні житлові будинки. Я на власні очі бачив, як гинуть люди, і це - кожен день. Ставало все гірше. Дуже часто, коли оголошували зелені коридори, колони обстрілювали. Ми намагалися виїхати три рази, тільки на третій це нам вдалося.

Темної ночі, коли навколо немає жодного світла, раптом починались обстріли та бої, і від усіх цих спалахів ставало майже як вдень.

Ми розуміли, що це все могло сипатися нам на голову, але завдяки нашим захисникам ми протрималися довше і більше людей змогло виїхати.

В місті не було електрики, водопостачання, було надзвичайно холодно, і пригнічувало відчуття невідомості - що з нами буде завтра. У моєї мами була така звичка запасатись, то був невеличкий запас каші, тушонки. Готувати доводилось на вулиці. Я вставав о шостій, розводив вогнище, грів воду, ми пили чай, щоб трохи відігрітися після ночі. Спали під двома чи трьома ковдрами, бо не було опалення. Взагалі було складно літнім людям - я багато разів допомагав їм розводити багаття.

Виїжджати з окупації складно і фізично, і з моральної точки зору.

Люди тікають з дому, бо там постійні бомбардування, а росіянин на блокпосту тобі посміхається та питає: «А чому ви сумні?».

Я навіть не знаю, про що можна після цього говорити. Вони, мабуть, дійсно гадали, що прийшли нас рятувати та звільняти.

Ми з собою взяли нашого собаку, який все життя був у вольєрі, то зараз у Запоріжжі в квартирі пристосовується. Було складно його вивозити, бо в машині було мало місця. Але замість якоїсь сумки ми забрали свого собаку.

Для мене Запоріжжя зараз як другий дім - гарне місто, і люди добрі, як у Маріуполі. Я за фахом електромонтер, і вдома працював, і тут мені пощастило - знайшов також роботу за фахом та й працюю.

Віримо в ЗСУ, в наших захисників. Україна переможе, а коли - це тільки час прокаже. Сподіваюсь, що найближчим часом, але зараз якось на це не схоже. Війна вже йде восьмий рік, тож я думаю, що потрібно її закінчувати якнайшвидше.

Своє майбутнє бачу в щасливій квітучій Україні, де все відновлюється, люди вільні.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/