Історії, які ви нам довірили
Мені 68 років. Я з Маріуполя. У мене є діти-двійнята, Руслан і Людмила. Ми з сином виїхали в місто Бучач Тернопільської області, а донька з онучкою – в Австрію.
Ми жили на Лівому березі, неподалік від військової частини, тому з першого дня війни знаходилися під обстрілами. Ховалися в підвалі. Добре, що він знаходився не під будинком, а в дворі.
У нас було не більше п’ятнадцяти хвилин між обстрілами, щоб сходити до туалету, розпалити вогнище й підігріти чаю. Літню кухню розбили, ще коли ми були вдома, а влучання в будинок сталося вже після нашого від’їзду. Ворота й гараж – в дірках від куль.
Ми мали кілька власних продуктових магазинів. В один із них при нас влучило два снаряди. Ми прийшли по продукти – нас відкинуло вибуховою хвилею. Наскільки нам відомо, більш-менш вцілів один магазин на Лівому березі і павільйон у 23 мікрорайоні.
Син виїхав раніше за мене. Я довго не хотів їхати, бо в Маріуполі похоронена моя дружина. Однак сусід вмовив. Ми виїжджали разом: сусід з дружиною і трьома дітьми на своєму автомобілі, а я на своєму з його тещею, сином і ще двома дітьми. Планували виїхати о шостій ранку, проте довелося чекати до о пів на десяту, поки стихли обстріли. Біля чотирнадцятої школи нас зупинили російські військові й ретельно перевіряли. Один із них хотів мене розстріляти за те, що я сперечався з ним, але інші його заспокоїли. Зрештою нас відпустили.
В селі Безіменне чекали два тижні, щоб пройти фільтрацію. Двічі окупанти намагалися забрати в мене автомобіль. Третього разу виникла серйозна сутичка. Мене знову хотіли розстріляти, але вийшли люди й заступилися за мене. Врешті-решт ми пройшли фільтрацію і виїхали в Запоріжжя. Звідти я поїхав до сина на Тернопільщину.
Я вірю, що ми переможемо. Після перемоги ми з дітьми повернемося в Маріуполь.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
