«Російські танки прикривались мирним населенням»

Я жила у центрі міста. Перші влучання були по вулиці Кірова. Потім окупанти почали гатити і по центру міста.  

Найскладніше було вибратись з Маріуполя. Запаси їжі я не робила, води у нас не було.

Шокувало мене те, що російські танки прикривались мирним населенням. Вони якраз стояли за нашим укриттям і стріляли по Азовсталі. Снаряди буквально летіли над нашими головами. 

Зворушило те, що була взаємодопомога. Ми жили у бомбосховищі старого хлібзаводу. Там було десь дві сотні осіб. Готували загальним котлом для всіх, поки було що готувати. Люди у нас дружні.

Син наполіг, щоб я виїжджала з Маріуполя. Він жив у іншому місті, тому я була одна і мене нічого не тримало. Я пішла пішки на Нікольське. На щастя, мене підвезли, а далі знайомі дали притулок поки син не знайшов волонтерів, які змогли мене вивезти до Бердянська. Там сформувалась гуманітарна колона, і нас прямо на трасі розсадили по автобусах. Обабіч траси люди готували кашу, приносили різну їжу до автобусів, купували нам хліб. Загалом я тиждень їхала до сина в Одесу. Багато всього пережила - досі не можу прийти до тями.

Я досі здригаюсь, навіть коли грюкають дверима. Мене часто охоплює істерика. Нині стою на обліку у невропатолога, приймаю заспокійливі. Також у мене безсоння. Тут мене уже прооперували – видалили жовчний.

Я сильно чекаю на звільнення Маріуполя. У мене там залишилась подруга, каже: «Намагаємось виживати, але це - не життя». А поки я живу у сина.