"Рідні знайшли прихисток у нас. Наш будиночок був схожий на казкову рукавичку"

Бутрим Катерина

учениця 25 групи Старовижівського професійного ліцею

Пережиті моменти

 24 лютого я захворіла…

Мене мучив затяжний головний біль,  висока температура не давала спокою. Дивувала поведінка мами: вона про щось шепотілася з татом, коли я запитувала, вона відмовчувалася і плакала. Врешті – решт,  я запитала чим  ж вона насправді стурбована. Почула сухе і незрозуміле: «ВІЙНА»…

Біль, який  мучив довго та болісно, відійшов на другий план.

Новини, які активно транслювалися по телевізору, просто  лякали: танки, згорілі будинки, черги на кордоні. Мені хотілося заплющити очі і прокинутися, позбутися цього нав`я зливого марення. Це був не сон, а  жахлива реальність, яка прийшла на мою землю.  

Я активно переглядала новини, читала інформацію в телеграм каналах. Побачене й почуте лякало , хвилюючись за рідних та себе, я  постійно плакала, а мама мене заспокоювала. Ми довго сиділи обійнявшись. 

 Наші рідні були в епіцентрі подій, що відбувалися на той час, адже вони проживали  в смт Бородянка Київської області. На початку війни селище було окупованим. Втративши житло та ледве вибравшись з-під завалів будинку, мій троюрідний брат Сашко зі своєю сім’єю та близькими друзями сідають у  машину та їдуть на Волинь.

Дорога була нелегкою: тривога за своє життя, ретельна перевірка на блокпостах, звична дорога, яку долали за кілька годин, тепер тривала дві доби. Семеро втомлених нажаханих людей ледве вийшли з машини.

З смт Тетерів на дев’ятому місяці вагітності приїхала також моя троюрідна сестричка Юля зі своїми двома дітками. Їх евакуювали до м. Хмельницьк, далі автобусом вона їде у Дубно, уже звідти їх забирає мій тато та везе до нас. А через чотири дні до нас приїздить її мама. Через певний час Юля благополучно народила хлопчика, якого назвали Сашко. 

Рідні, які тікали від війни,  знайшли прихисток у нас. Наш будиночок був схожий на казкову рукавичку, нас було багато, але нам не було тісно.

З казки про рукавичку почалося моє дитинство.  Я рахувала усіх звірів, яких вмістила рукавичка і не йняла віри, що усі вони змогли там жити. Холод загнав їх у тісну рукавичку, тепер казка стала реальністю. Наш дім подарував тепло і затишок тим, хто цього потребував.

Моя тітка Валя зі своїм  чоловіком дядьком Юриком нікуди не виїжджали. Доки смт Бородянка була під окупацією, з тіткою неможливо було зв’язатися. Не було електрики, тому мобільний зв`язок був недоступним. Ми хвилювалися за них, просили Бога, щоб вони були живі й здорові. Нарешті, коли стало відомо, що їхній населений пункт звільнений, ми змогли з ними зв’язатися. Почали розпитувати чи все з ними добре, чи не чіпали їх.

Тітка Валя розповіла, що до них приходили окупанти зі зброєю, щось шукали по кімнатах, рилися у хлівах, а якось у вечері побачила, що неподалік її поля когось закопували. Туди вона побоялася іти. Від почутого стало млосно та лячно.

 Я дякую Богу за те, що вся наша родина жива та здорова, не дивлячись на те, які випробовування ми пройшли. Рідні уже залишили наш дім, ми  й надалі підтримуємо зв'язок із кожним. Допомагаємо нашим військовим та що вечора молимося, аби вони поверталися  у свої затишні домівки  живі та здорові. 

  Сім’я мого троюрідного брата повернулася з Польщі. Його дружина Оля - волонтерка.  Вона організовує лотереї за донат. Також зі своєю командою робить окопні свічки, плете сітки, готує супові набори. Завдяки  усім не байдужим людям,   ми наближаємо нашу перемогу. 

З початку  повномасштабного вторгнення  мій рідний дядько відразу пішов на війну, аби  стати на наш захист. Я вдячна йому за сміливість та відвагу. Важкі умови, постійні обстріли, туга за рідними  - ніщо не в змозі повернути його додому. Ризикуючи своїм життям,  він сумлінно виконує свій громадянський обов’язок. Ми віримо, що він та його побратими гідно дадуть відсіч ворогу, а наша перемога уже близько!

   Цей день, коли розпочалася війна, я  ніколи не забуду.   Він дав можливість зрозуміти ціну  кожної  хвилини життя, побачити сміливість людей,  які оточують тебе, стати гордою за свій народ. Я вірю в УКРАЇНЦІВ, їхню силу, витривалість, незламність. Війна показала справжню сторону кожної людини, її непереборне бажання стояти на захисті мови, культури, нації. 

Хтось ріже клаптиками тканину, щоб сплести сітку, хтось віддає зароблені гроші, аби долучитися до благодійного збору, хтось топить парафін, аби зігріти чиєсь серце, а хтось міцно тримає зброю, щоб дати належну відсіч ворогу – усі ми об’єдналися заради нашої перемоги.

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!