«Разом із нашим будинком згоріло наше життя й дитинство наших дітей»

Родина фермерів насилу вирвалась з окупованого селища. Вихали на тракторі, а от всю землеоброблюючу техніку разом із домом і господарськими спорудами знищили рашисти

До початку війни ми проживали в селищі Зарічне на Херсонщині. Там я прожила 34 роки: ходила до садочка і до початкової школи, потім перейшла до середньої Архангельської школи, де й закінчила 11класів у 2004 році. Потім вступила до Архангельського професійного аграрного ліцею, де зустріла свого чоловіка і вийшла заміж. Згодом закінчила Херсонський державний університет.

Ми з чоловіком власних дітей не маємо, але вирішили створити прийомну сім'ю. З 2013 року виховуємо трьох прийомних доньок. Вони до війни учились в Архангельській школі. Чоловік - викладач Архангельського ліцею.

У нас був невеликий сімейний бізнес: займались вирощенням сільськогосподарських культур. Була своя сільгосптехніка.

24 лютого 2022 року запам'ятається на все життя. Мій чоловік запросив декілька грузових машин на погрузку зернових культур. Ми прокинулись о пів на п’яту ранку, поснідали... і вже через годину пролунали потужні вибухи в районі Інгульця та Кривого Рогу. Було чути дуже гучно, і з інтернету ми дізнались, що почалася війна.

Пізніше ми слідкували за подіями: де знаходились оці кляті виродки - інакше їх не назвеш.

9 березня, коли мене чоловік повіз в лікарню в Велику Олександрівку до зубного з адською біллю, ми ще встигли трохи скупитись ліків, дріжджів, муки, тощо. А на ранок Велика Олександрівка вже була окупована. В нас шок....

Ми залишались вдома. Ці кляті виродки пішли через Кочубеївську ОТГ. Почались бої, і ми 10 березня залишились без світла. Потім бої почались зі сторони Високопілля. 13 березня була перша близька жертва - мого чоловіка двоюрідний брат, який проживав в Високопіллі і працював в РЕЗ.

Ми на той момент ще проживали в Зарічному.

Розпитували: де, хто, в якому будинку проживає. А потім нас помічали білими тряпками… Ну, після того в нас удома вже не були - проїздили мимо. Чоловік сказав, що це були росгвардія, дагестанці. Вони жорстоко себе не поводили, принаймні з нами, але відбирали телефони.

Пізніше підірвали мости. 21березня були бої поблизу Архангельського ліцея, одна жінка загинула і одна поранена.

Ми думали, що скоро – ну, ще трохи - і наші вже будуть тут. Але... орки відійшли, і перша колона машин з людьми і дітьми виїхала до Кривого Рогу, потім друга колона виїхала. А вже 5 квітня мене і дітей чоловік вивіз до міста, а сам повернувся до моїх батьків, бо треба було допомагати: вони тримали корів, телят, бичків, курей, кролів. Вони ще просиділи там до 29 квітня.

На ранок вони зібрались і виїхали з села трактором. На блокпостах при в'їзді до Кривого Рогу постові дивувались: «Ви втікли з села на тракторі?» Ще й собаку хаскі мої батьки прихопили!

Наразі ми проживаємо в Кривому Розі. Наш будинок в селі Зарічне згорів. Згоріло все життя, все дитинство - моє і моїх дітей.

Боже, як хочеться додому! В нас було все - ми ні в кого нічого не просили. У дітей було повноціне дитинство: батути, басейни, велосипеди, самокати, іграшки і навіть кукольні будиночки, які теж згоріли... Але ми віримо в силу ЗСУ! Дякуємо всім  організаціям, що надають гуманітарну допомогу в місті Кривий Ріг. Слава Україні!