«Рашисти виганяли людей на вулицю»

Російські військові дивились на маріупольців, як на звичайні рухомі мішені. Загинути можна було як на вулиці, так і вдома чи у підвалі. Люди приймали до себе тих, хто залишився без житла

Мені 22 роки. Я був студентом Маріупольського університету, вчився на магістратурі, закінчував п’ятий курс. Під час канікул їздив по різних країнах. Жив із сім’єю. У нас все було добре. Місто процвітало до 24 лютого. Потім почалась війна. 

У мене є молодший брат, йому 10 років. Мама працювала у садочку. Після початку війни ми з сім’єю майже весь час проводили у підвалі. Мені та моїй сім’ї дуже пощастило, бо у мене всі-всі зараз живі: і мама, і бабуся, і брат. Ми благополучно евакуювались до України. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Нас спочатку прийняли у Запоріжжі. Там ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Зараз ми поступово стаємо на ноги та намагаємось повернутись до нормально життя. Зараз ми знаходимось у Вінниці.

Для мене 24 лютого запам’яталось розлукою з коханою дівчиною. Вона зараз в іншій країні. Зранку у мене почав розриватись телефон від месседжів, від дзвінків моєї дівчини, яка мешкала на лівобережжі. Їх район бойові дії та обстріли настигли раніше, ніж нас. Я жив на іншому кінці міста. Ніхто не міг осягнути масштабу цього жаху. У мене десь сім днів була паніка.  

Багато маріупольців до сих пір живуть так, ніби у них 25 лютого. Вони ніби і працюють, у них налагоджується життя, але психологічно вони повертаються знов і знов у ті моменти. Потрібно, щоб пройшло багато часу, щоб відійти від цього психологічно.

Людей виганяли на вулицю, і вони змушені були йти жити до інших людей. Ми також приймали у себе в другому домі людей, у яких не залишилось домівки. Якось намагались вижити всі разом.

У перші два тижні війни мародери буквально обікрали усе місто, винесли все з продуктових магазинів, з усіх ТРЦ все під нуль. І ті, хто до війни не зробив запас їжі, через два тижні почали голодувати. Ми мали запаси продуктів: у нас була картопля, то ми по дві картоплини в день варили і їли. З водою проблем не було. Там, де ми мешкали, були колодязі, з яких ми набирали воду. 

Довго був газ, десь три тижні. Березень місяць, холод, вибиті вікна в квартирі, немає газу, світла і опалення.  Ті, хто жили у приватних будинках, протоплювали дровами. А ті, хто мешкав у квартирах, змушені були жити по підвалах. Люди хворіли через переохолодження. У багатьох багатоповерхівках не було підвалів, і люди змушені біли йти до місць масового зібрання, таких як Драмтеатр, церкви, заводи. 

У нас була дача, там можна було топити дровами. Психологічно боїшся обстрілів спочатку, а потім до цього звикаєш і вже ходиш по воду та їжу під ними. Шанси загинути від обстрілів були рівними як вдома, так і на вулиці. Про себе можу сказати, що ми десь три тижні просиділи у підвалі, бо обстріли не припинялись. У кінці березня виїхали до Запоріжжя. Через те, що довго знаходився у холодному приміщенні, я захворів і довго лікувався. 

Виїжджати було дуже важко. Виїхати до України можна було на своєму авто. Я евакуювався з сусідами на їхньому. Ми його довго приводили до ладу, бо воно попало під обстріл. Поремонтували машину і вирішили їхати. Це було десь 20 березня. Ми чули, що чоловіків з 18 років не випускають з Маріуполя, і мама дуже боялась за мене. Мене могли на блокпосту забрати російські військові. На свій страх і ризик ми поїхали.

Коли ми зустріли перший український блокпост, то люди плакали від радості. Ці емоції не передати словами! Дуже важко було адаптуватись до нормального життя після того, що я пережив у Маріуполі. Поряд з іншими труднощами був ще інформаційний вакуум. Люди зовсім не знали, що коїться в Україні. Не було ніякого зв’язку із зовнішнім світом. 

Думаю, що далі все буде нормально. Коротко можу сказати так: Бог зберіг мені життя, і я зобов’язаний тепер його не згаяти дарма. Ми повинні повернутись до нормально життя і жити ще краще, ніж до війни. Ця війна загартувала маріупольців. У нас немає іншого вибору, ніж працювати на перемогу.