Історії, які ви нам довірили
Лідія зрозуміла, що її не спасуть ніякі несучі стіни будинку, коли побачила «приліт» у сусідню п’ятиповерхівку і загиблих людей
Я жила у Лисичанську, працювала на Нафтопереробному заводі. Це був ранок. Вранці 24 лютого встала, збиралася на роботу. Але начальник подзвонив і сказав, що автобуси на завод не їдуть: почалася війна, і щоб ми були вдома. І десь вже о сьомій годині ми чули розриви снарядів. Ще далеко було, але ми вже чули.
Жити у місті стало дуже важко. Не було ні води, ні газу, ні світла. Хоч і старалися комунальники ремонтувати, але рашисти бомбили по одних і тих же місцях: вони всю інфраструктуру розбивали, і не було ніяких комунікацій.
Ми їздили в центр Лисичанська, там набирали воду. Мені було достатньо, бо я була сама. Донька з онучкою виїхали в Чехію, якось перебивалися. Ну, я не довго вдома побула: ми виїхали десь через два тижні після того, як все відключили, десь через два тижні ми виїхали.
Найбільше шокувало те, що випускали ракети з літаків по мирних будівлях. Попала ракета в п’ятиповерхівку поруч з нашим будинком. Видовище було страшне. Там загинули люди, двоє маленьких діток.
Ми як побачили ці руйнування, то вирішили, що не допоможуть нам ні несучі стіни, нічого, і вирішили виїхати.
Коли ми виїжджали, ще було нормально, до Кривого Рогу доїхали без пригод. Наразі я з невісткою і онучкою в Кривому Розі, а донька з онучкою в Чехії.
Коли війна закінчиться, я не знаю, але сподіваємося, щоб швидше. Мабуть, якщо будуть допомагати нам зброєю, то наші ЗСУ вигонять їх.
Мріємо, як повернемося додому і будемо працювати, наводити порядки.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
