"Ракета влучила у школу, а ми жили через дорогу"

Ми з Бахмута. Мої батьки з села Бахмутського району. Тато помер 1 лютого, а 24 почалась війна. Мати залишилась сама. Село в окупації вже пів року. Маму ми забрали до себе у Бахмут після того, як там було сильне влучання і від уламків постраждало багато людей. 

Перше влучання ми почули по Часовому Яру. Бахмут розташований неподалік, і ми прокинулись від того, що почули сильний вибух. Спочатку нічого не зрозуміли, а потім нам почали телефонувати знайомі з багатьох міст України і розповідати про актуальну ситуацію. Ввімкнули новини і побачили, як президент сказав про російське вторгнення. 

У травні нас попереджали, що можуть бути провокції. Ми два тижні з родиною жили у бомбосховищі музичного коледжу. Воно було глибоким і безпечним. Ходили на роботу, а ночували у бомбосховищі. Після того, як повністю розбомбили школу, від неї залишились тільки бокові стіни, ми зрозуміли, що треба виїжджати. З Бахмута ми виїхали 16 травня.

Якраз у той час були проблеми з бензином. Ми їхали машиною, були дуже великі черги на заправках. У нас був довгий шлях через багато міст країни, врешті ми опинились на Дніпропетровщині. Вдалося забрати з собою одну кішку. 

Складно було знайти роботу і житло. Морально дуже важко, розуміючи, що гинуть люди, знайомі. Мій брат пішов добровольцем у ТРО, його було поранено, наразі він у Кропивницькому у госпіталі. 

Приємно те, що є люди, які відгукуються на наші прохання. Волонтери давали корм для наших тварин, яких ми не змогли забрати з собою. Люди у Жовтих Водах, де ми зараз проживаємо, дають безкоштовно меблі, знаходять людей, які можуть їх перевезти. Люди - це велика сила.

Ми плануємо повертатися додому, якщо все буде безпечно. 

Звичайно, дуже важко і психологічно, і морально. Дуже хочеться додому. 

Ми віримо, що у нас буде щасливе і світле майбутнє у вільній Україні, у своєму рідному місті.