«Прилітало дуже близько біля нас – у сусідню школу»

Під час обстрілів Харкова Надія Іванівна разом із сусідами жила у підвалі дитсадка. Вони кожного дня готували їжу на півсотні людей і ділилися всім один з одним. 

Я – з Харкова. Після початку війни ми два місяці жили у підвалі дитсадка. Той підвал здавався безпечним. З дитсадочка ми виносили маленькі дитячі ліжка і на них сиділи.

Спочатку були зачинені магазини. Наші чоловіки, які були з нами в підвалі, ходили шукали їжу, воду. Якісь харчі ми брали з кухні дитячого садочка. У підвалі нас було десь 50 людей, – готували на всіх спільну каструлю. Вже в квітні можна було дещо купити, ми навіть ковбасу купували, але все у нас було на всіх. 

Садочок негазифікований – там були електроплити, світло іноді відключали. Бувало таке, що бігали по всьому місту: шукали, де можна зарядити телефони. 

В перші дні, коли був сніг, ми збирали його і топили. Використовували як технічну воду для туалету, а питну воду купували – тоді ще була можливість. Дещо було в дитячому садочку, дещо залишалося в групах – ми позбирали те, що було. 

З опаленням, в принципі, проблем не було. Звісно, було по-різному, але жити можна. В нашому районі також були обстріли. В сусідню школу прилітало. Ми не розуміли де саме було влучання, але було дуже близько.

Переїхали спочатку до Полтавської області, тому що недалеко від нас виїжджав евакуаційний автобус, який їхав саме на Полтаву, і ми поїхали туди. Але тільки ми приїхали – одразу включилась сирена. Тож там ми пробули недовго. Взяли квитки на потяг і виїхали до Вінниці, тут і залишаємося. 

Коли приїхали у Вінницю, ми якийсь час жили у гуртожитку. Зараз знімаємо квартиру. Як педагог, я підробляю освітніми послугами,  допомагаю займатися з дітьми. Але в мене стабільного доходу немає – як трапиться. Місяць на місяць не приходиться. 

Бабця моя повернулася в село після деокупації, то говорить, що у мене в квартирі вікон і балкона немає. Амбулаторію у нас розбили, пошта також не працює, – тільки по окремих днях.