«Прилітало на м’ясокомбінат, хлопчика у школі вбило»

Залишитися в місті, охопленому військовими діями, свого роду подвиг. Антон не скористався можливістю стати переселенцем і, переживши страх війни, дочекався мирного неба над Бахмутом.

Раніше, коли я чув про війну, до 2014 року це було одне. А коли торкнулося саме мене, безпосередньо моєї сім’ї, це було зовсім інше. Мені стало страшно. Я почав розуміти людей із Чечні, із того ж Афганістану. Я уявляв, як це, коли над головою літають літаки, бахає. Хоча тут сильних бойових дій не було, слава Богу, але було страшно більшою мірою за сім’ю, за дітей.

Прилітало тут на м’ясокомбінат, тоді хлопчика у школі вбило. По-моєму, це був «Град» або «Смерч», я точно не знаю. Там школа й садочок поряд, я дитину із садка забрав, приїхав додому, і через двадцять хвилин це все сталося. Там діти гуляли на території садка, хлопчика посікло осколками, він помер. По-моєму, жінка із садка бігла за дітворою, її теж вбило. Так люди розповідають. На власні очі я бачив тільки здалеку, як летіло, лягало, із якого боку.

Був великий страх. Їхати нікуди не збирався, хоч і була можливість. Але залишати своє житло та їхати незрозуміло куди, не хотілося. Я тут народився, тут живу. Так, у ті роки з продуктами було сутужно. З водою – ні, електрика теж постійно була. Через рік, коли почали щось ремонтувати, лопнула труба, і три місяці влітку ми без води просиділи.