Історії, які ви нам довірили
Лисенко Надія, учениця 10 класу КЗ ЗСО "Ліцей №17 Хмельницької міської ради"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Попик Наталія Вікторівна
Моя Україна майбутнього
Мені здається, що будь-якій людині притаманно мріяти. Під час повномасштабного вторгнення тема майбутнього стала надзвичайно актуальною й болючою водночас: що воно нам готує, яким буде й чи буде взагалі? Найбільшою перешкодою, щоб аналізувати, чого вже досягнуто, і міркувати, яким буде життя далі, є війна. Ще кілька років тому й уявити не могла, що вона ввірветься в буття українців, у кожну сім’ю, поділить усе на «до» та «після».
Саме через це власна доля стає розмитою, непередбачуваною, такою, що лякає через невідомість (а, напевно, коли тобі шістнадцять, так не повинно бути).
Жоден мешканець країни, на жаль, не має ніяких гарантій, що життя не закінчиться раптово, умить, так, як почалася повномасштабна війна. Біда може трапитись у будь-який момент: під час тривоги, в окупації, при обвалі будівлі, від застосування хімічної або навіть ядерної зброї. Я впевнена, що для кожного громадянина України наближати світле майбутнє - це наближати перемогу.
І тільки разом, об’єднавшись, ми зможемо стрімко рухатись уперед із вірою, що зовсім скоро зустрінемо своїх друзів, коханих чи просто близьких і таких рідних людей і разом творитимемо оте омріяне майбутнє. Так хочеться, щоб цей день настав чим швидше!
Проте в багатьох виникає питання: як саме я, українець, зараз наближаю перемогу й чи роблю все, що можу, задля цього ? Так, нам здається, що найбільший тягар лежить на плечах Збройних Сил України, Національної гвардії, на добровольцях та волонтерах. Насправді це так і є. А що ж може зробити цивільна людина? Чим допомогти?
Кожен зобов’язаний зробити свій внесок: наприклад, урятувати життя (і я зараз не лише про лікарів і не тільки про поле бою), - а це найголовніше! - поділитися пиріжком чи простягнути пластянку з чаєм незнайомцеві, надіслати бодай невеличкий донат, що врятує життя військовому, на якого так надієшся і якого так чекають удома; ба, навіть малюк може передати малюнок, що зігріє душу десь там, у холодному окопі, чужій і водночас такій рідній людині…
Пригадую, як уперше до нашого міста привезли поранених військових. Тоді потрібна була кров. Багато крові! Так, я ще неповнолітня й начебто нічим не в змозі допомогти, але ж можна зробити репост в інстаграмі (це ж так легко і водночас так важливо)! І насправді щоразу переконуєшся, що разом ми здолаємо все.
Безліч українців в усьому світі роблять великі чи маленькі кроки до Перемоги: благодійність, волонтерство, донорство, важливі петиції, протести задля змін, акції, що згуртовують і об’єднують воєдино…
Я пишаюся, що громадяни моєї країни чинять радикально й сприяють викоріненню всього російського, залучають інших робити так само. Горджуся артистами та загалом творчими людьми, завдяки яким створюється автентичне, унікальне, наше, українське, не припиняю щиро вірити, що спільними зусиллями зможемо здолати страшного ворога й вибороти нашу свободу назавжди. І що зовсім скоро настане час відбудови моєї квітучої й нескореної Батьківщини, коли громадяни України будуть жити спокійно, дихати на повні груди, реалізовувати свої мрії та разом робити світ кращим!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
