Назар Сокирко

"Потрібно цінувати усе, що ми маємо та не забувати завдяки кому"

Сокирко Назар, учень 11 класу Миколаївського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Войтович Наталія Іванівна

«Війна. Моя історія»

Моє усвідомлення того, що почалось повномасштабне вторгнення почалося 24 лютого, а саме о 4 годині ранку. У той час я прокинувся та пішов на кухню, зробив собі чай, навіть зараз пам’ятаю, що це був “Greenfield” з персиком. Я сів за стіл та почав готуватися до самостійної роботи з геометрії. Минула година та десь о п'ятій годині ранку пролунали вибухи, але мені не було страшно, я просто не розумів, що відбувається. Я чув як пролетіли винищувачі, а потім вибухи та ще раз вибухи. Зайшов у класний чат у вайбері, а там нам написали, що сьогодні до школи не йдемо. Потім через хвилин десять прокинулися батьки та сказали збирати речі. Коли ми усе зібрали, то поїхали до Одеси(там живуть наші знайомі). Я потім усе як у тумані...

Оскільки я сам з Херсону та усі мої родичі там, то я почав читати про Херсон. У мене й думки не було, що росіяни можуть забрати Херсон, але після того, як вони подолали Антонівський міст та розбили ТРО у Бузьківському парку усе стало зрозуміло. Херсон захопили першого березня. До 6 березня я був в Одесі та завжди намагався тримати контакт з родичами. Сьомого березня ми були у Молдові, а потім я вже й не пам’ятаю як ми приїхали до Німеччини.

Для мене 24 лютого найжахливіший день у моєму житті, тому що це день який перевернув життя всіх українців так само як шостого квітня 2014 року.

Зараз я дуже сумую за моїм улюбленим Херсоном та Миколаєвом. Мої родичі зараз у Херсоні, вони пройшли окупацію та розповідали мені жахливі речі. Моя родина підтримує мене, а я її.

24 лютого день зламаних мрій та надій, день розлуки, та день, коли ми, українці, об'єдналися як ніколи.Зараз я розумію, що вже ніколи не буде так, як було раніше. Я розумію, що моє місто вже не буде таким, яким воно було. Звісно після перемоги воно буде краще, але вже не таким як було. Я став набагато сильнішим на моральному та фізичному рівні, війна відкрила мені очі на те, що потрібно цінувати кожен момент, час з друзями, час з родичами, та й взагалі час знаходження у своєму місті. Я дуже щасливий, що у мене є багато спогадів, у які я хочу поринути та іноді у мене це виходить. Тому зараз я ціную кожен день свого життя, та кожен раз, коли я можу зателефонувати моїм родичам. Тому потрібно цінувати усе, що ми маємо та не забувати завдяки кому.

Моє життя стало складнішим, у моїх родичів теж, як у всіх українців. Іноді, коли мені дуже сумно, я згадую усі моменти та посміхаюся від того, що усе ось це було та й буде зі мною завжди у моїх спогадах.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/