Історії, які ви нам довірили
Я жила у Маріуполі з чоловіком. Наш мікрорайон обстрілювали з першого дня війни. Мої діти з онуками виїхали в середині березня, бо їхні квартири та машини згоріли. Я залишалась та чекала на закінчення цього жаху. Поряд с моїм будинком розірвалась бомба, після чого мого чоловіка паралізувало через інсульт. Лікарів у місті вже не було, тому ніяк допомоги я йому не могла. Три місяці я сиділа поряд з ним, ці три місяці ми не купались. Спуститись у підвал не могла, бо не уявляла, як покину чоловіка одного.
Іноді я виходила на двір, аби набрати гарячої води у сусідів, які готували їжу на багатті. Продуктів у нас майже не було, ми сиділи голодні.
Син домовився з перевізниками, щоб мене з чоловіком вивезли з міста. Троє діб ми ночували у полі через великі черги з машин. Згодом нас пропустили й ми дісталися Запоріжжя. Мого чоловіка забрали у лікарню, але допомогти йому вже не змогли через те, що у Маріуполі йому не надали своєчасно медичну допомогу. За деякий час він помер.
Зараз я живу у Смілі, орендувати житло мені допомагають діти, але живу одна. Я чекаю на перемогу України та мрію повернутись додому.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
