«По нам стріляли з усього, з чого тільки можна. І зараз в нашому в селі таке саме, як у Бучі було»

Я жив у селі Новоданилівці Оріхівського району, працював зварювальником. Війна до нас прийшла третього березня. З танка стрельнули по хаті, спалили машину. Першу ніч в підвалі просиділи, а потім - ще троє суток, бо стріляли з усього, з чого можна було: і «Гради» бухали, і артилерія, і міномети…

Найстрашніше, що прицільно стріляли мирних людей. Їм все одно хто ти: чи дитина, чи дорослий - любого могли просто пристрелити. Важко було вискочити з села, били постійно. І б’ють до сих пір. І там зараз таке ж саме, як в Бучі було. Там насилують жінок, яким по 60 років, над чоловіками знущаються. Гуляйполе, Токмак - там страшне, що робиться. Чомусь тільки про ці  міста не говорять.

Не було світла. Їжу ми трохи закупили, а потім вона закінчувалася, була нестача. Звісно, ми з сусідами почали сильно спілкуватися, допомагати один одному. Горе усіх зблизило.

Коли рядом стали лягати міни і лупити по хаті, тоді ми зрозуміли, що потрібно тікати. Від тих сильних обстрілів навіть собака і коти розбіглись. Одного кота кусок знайшов на огороді, його міною розірвало. В мене машину спалили, я не міг нікого евакуювати - ми наймали людину. Є люди, які займалися такими перевозками.

Ми переїхали у Запоріжжя, бо це недалеко від дому. Я намагаюсь викинути з голови всі ті страхи, які ми пережили. А жінка й донька досі кожного звуку лякаються.

Бажано, щоб швидше ця війна скінчилась. Адже життя в кожного одне, і кожен хоче жити в своїй домівці, працювати, жити, виховувати своїх дітей.