«Плачемо щодня за тим, що залишили. Ми його роками наживали»

Я мешканка Харківської області, Ізюмського району, міста Барвінкового. До початку війни жили добре. Трохи важко було, бо пенсії малі. Я 38 років пропрацювала на харчовій фабриці. Чоловік теж на пенсії, інвалід третьої групи. Усе життя працював у місті Барвінковому на автотранспортному підприємстві. У нас дві доньки, вже заміжні, маємо онуків та правнуків.

Ми мали свій будинок, город, працювали і на городі, і вдома, а зараз там залишилися бур’яни. Навідувалися туди, але там неможливо перебувати. У мене серцеві хвороби, чоловік переніс інфаркт.

Зараз ми у місті Лозовій. Ми сюди хоч якось доїхали на старенькій машині. Найважчим було те, що чоловік потрапив до лікарні. Дякую онукам, що допомогли. Тепер він лежить дома. Слава Богу, що знайшли квартиру на другому поверсі. Дякую сусідам, які допомагають, бо чоловік зараз навіть не може спуститися з другого поверху.

Спілкуємося з сімейним лікарем, нам дали електронні рецепти й ми по них купуємо ліки. За деякі доводиться платити. Тяжко, але нікуди не дінешся. Ми вже літні люди, але доводиться все це переживати. Дякуємо ЗСУ за те, що вони борються за наші хатки та подвір’я. Але ж дуже тяжко, плачемо щодня за тим, що залишили. Ми його роками наживали, і хто його знає, що буде далі.

Ми вдячні за гуманітарну допомогу - це велика підтримка. Дякуємо Збройним Силам, що вони борються за нас. Ми щодня лягаємо й молимося, щоб війна скоріше скінчилася. Думаю, може, ще місяць. Хочеться вже додому потрапити.