"Після удару ми з чоловіком на півгодини втратили здатність говорити"

Ми - родина священнослужителя, увесь час воєнних дій перебували в м. Харків. Найтяжчі дні пережили завдяки підтримці рідних, небайдужих людей.

Поряд нас ліс, ми любимо там гуляти, він заспокоює. Синочок Віктор росте дуже активним, полюбляє все досліджувати і спілкуватися з іншими дітками, допомагає мамі готувати і вишивати, вчиться у татка молитві і любові до природи....

Я була вагітна, на шостому місяці, коли почалась війна. І єдине, що мало значення - життя моєї дитини. З міста ми не виїздили, бо я боялася втратити дитину. Переховувалися у тамбурі.

Найстрашнішим був день 1 березня 2022 року, коли скинули близько 9 бомб на танкове училище за 300 м від нашого дому. Дом вистояв, а ми з чоловіком на півгодини втратили здатність говорити. Під час ударів він накрив мене і я зрозуміла, як сильно він любить мене і ще ненародженого сина.

Нам дуже допомогли продуктами наші знайомі, батьки, що між вибухами ходили до нас із продуктами. Перші півтора місяці ми виходили ненадовго і здебільшого у ліс, він заспокоїв. Після пологів на другу ніч був авіаудар за 200 м від пологового будинку. Ми не втратили розум, завдяки посиленій молитві, підтримці лікарів і небайдужих людей.

Після народження дитини під час повітряних тривог виходили з сином в ванну кімнату, він звик до сирен і майже не прокидається.

Зараз синочок підріс і маємо час трохи допомагати іншим - дитячими і дорослими речами. Війна для нас - це у першу чергу випробування на людяність. Як і увесь наш народ, ми мріємо про мир. А ще були б вдячні за перші пазли для малюка та будь-які іграшки чи ігри від 2-х років. Слава Богу за все!