«Після того, що сталося з чоловіком, у дитини розвився невроз»

Я вихователь дитячого садка. Мій чоловік – футбольний тренер у дитячій спортивній школі і засновник громадської організації. Ми - мешканці Зарічного. Наша старша донька жила в Лимані. Вона зателефонувала 24 лютого і сказала, що в місті почався обстріл, тому вирушила до нас. Ми були шоковані. Відразу згадали 2014 рік. Тоді у нашому районі було неспокійно. 

Ми з чоловіком працювали упродовж усього березня і частково у квітні. Не збиралися виїжджати, бо думали, що не буде надто небезпечно. А коли ситуація значно погіршилася, було складно дістати бензин. 

У нас зникли всі комунікації. 21 квітня чоловік сходив по воду до сусідів, у яких був колодязь, розпалив вогнище і чекав, поки нагріється вода. Я з дітьми сиділа в погребі. 

Наші автомобілі були розбиті. Сусідам ледь вдалося завести один із них. Хтось приніс літр бензину. Так ми вивезли чоловіка до батьків, що мешкали на сусідній вулиці. Там ми також сиділи у підвалі. Я обробляла рану, але ніяк не вдавалося зупинити кров. 

Я залізла на горище, щоб зловити зв’язок. Зателефонувала сестрі та знайомому волонтеру, пояснила ситуацію. Вони зв’язалися зі швидкою допомогою і ДСНС. Однак, через потужний обстріл так ніхто і не приїхав. 

Наступного дня мер знайшов волонтерів, які пообіцяли допомогти. Вони приїхали ввечері. О третій годині ночі ми прибули у Дніпро. Чоловіка одразу забрали в реанімацію. Виявилося, що в нього була пробита легеня.

Після того, що сталося з чоловіком, у дитини розвився невроз. Вона здригається від кожного гучного звуку.  

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Мрію повернутися додому. Знаю, що будинок пошкоджений, школа, у якій я працювала, теж. Однак ми все відбудуємо.