«Після тих труднощів із пандемією ми вважали, що гірше не буде, але ніколи не кажи «ніколи»

Остапчук Дар’я, 15 років, учениця 9-а класу Криворізької гімназії №48, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Ткаленко Наталія Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24.02.2022. Ця дата стала трагічною для будь-якого українця. Ще за добу до цієї страшної події кожен був сам по собі, мав свої плани та надії. Я не виняток.

Але в цей день ми стали одним цілим.

Сирена, літаки, сльози… Саме з цього почалася війна. З того дня наче все по-новому: все сіре, жорстоке, зовсім не так, як раніше. Я відчуваю певну розгубленість: «чому», «за що», «навіщо». Невпевненість у завтрашньому дні, усе залишилось у мріях, планах, сподіваннях. У мене були грандіозні плани на цю весну, літо, я з нетерпінням чекала зустрічі з однокласниками та, на жаль. Після тих труднощів із пандемією ми вважали, що гірше не буде, але ніколи не кажи «ніколи». Після оголошення так званої «спецоперації» наша родина, як і всі інші, зібрала «тривожну валізу», облаштували підвал, подзвонили усім, кому тільки можна, та залишились чекати гарних часів.

Нашою школою організовується багато різних заходів щодо підтримки постраждалим у війні та допомоги захисникам, в яких я намагаюся брати участь.

Мир зараз – це не просто слово чи поняття, про яке ми вчимо на уроках. Це те, чого потребує кожен зараз, завжди й усюди. Чи хтось заслуговує на війну? Можливо, літні люди чи звичайні робітники, студенти чи діти, яким уже не повернути батьків? На це не заслуговує ніхто!

Чесно кажучи, вивчаючи щороку на уроках історії про війни, революції, перевороти, я й гадки не мала, що в ХХІ столітті до цього дійде. Наче всі держави цивілізовані, розвинені, і вирішувати питання за допомогою зброї ніхто не буде. Але я ще так ніколи не помилялася.

Зараз уже минула 226 доба з початку повномасштабної війни в Україні. Але скільки б часу не пройшло, цей шрам залишиться навіки. Не повернути ні часу, ні тих людей, які полягли за Україну.