Анастасія Глотенко

"Пишаємося всіма героями, і тим, що вони стійко захищають нас"

Глотенко Анастасія, 14 років, учениця 9-го класу Криворізької гімназії №26

Вчитель, що надихнув на написання есе: Левченко Вікторія Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я не дихаю. Принаймні мені так здавалося перші декілька годин, днів чи навіть тижнів. Я загубился в часі, того самого ранку двадцять четвертого. Мої спогади наче до і після, того як в одну мить змінилося життя, моє та всієї країни. Ми дивились на цей кривавий світанок з різних куточків Батьківщини. Боялися. Боялися, що яскраве сонце вмить може змінитися вибухаючим посеред неба снарядом.

Поштовх. Я знов у реальному світі. Уривками випливають перші новини, повідомлення від друзів та нескінченні дзівнки, з ключовим словом: «Почалося!!!». На мою думку прийшло лише одне: вдома я, мама і молодший брат, тато за дві сотні кілометрів від нас. Знов темрява, лише крізь дзвін у вухах чую досі уламки фраз, я все ще сподіваюсь, що прокинусь. Девʼята ранку. Тато повернувся, розповідає про палаючі боєприпаси у степах, воєнну техніку на дорогах. Я поринаю в стадію заперечення. Апатія - це все, що переслідує мене, але не випереджає страх, він був гучнішим. Далі знов лише фрагменти: тривожна валіза, звернення Президента, воєнний стан, очі наповнені найжахливішим - непорозумінням. Порожньо.

Девʼята вечора двадцять восьмого. Я вперше чую цей звук. Звук тривоги. Він викликає такі самі почуття, як і називається. Цей момент я, на диво, запамʼятала чітко. Ми всі чотири дні спали в одязі, завжди на сторожі, і тому, коли побачили перше сповіщення у соціальних мережах про сирену, стрімголов вибігли на вулицю. Найближче укриття - школа. Темна ніч, холод, купа людей, тільки цей звук та напруженість у повітрі. Вже немає страху, ти просто біжиш, як і усі інші, розумієш, все, що мало значення вчора, сьогодні навіть не згадується, ти осмислюєш це ні рано ні пізно, бо навіть гадки не маєш як ця тривога вирішить твою подальшу долю.

Підвал… Сирість, на яку не звертаєш уваги, тварини біля своїх хазяїв намагаються знайти хоч трохи спокою, маленькі діти, які притуляються ближче до батьків. Люди затамували подих, не потрібно слів, щоб зрозуміти про що зараз усі думають. Дивлячись на те, що відбувається було важко стримати сльози та весь бунт, що був усередині.

Бунт проти несправедливості - чому молодше покоління, діти віку мого брата (йому шість), мають переживати це все, чому їхні спогади про дитинство будуть асоціюватися зі схованками від злих людей, невже вони заслуговують на таке? Невже мої дідусі та бабусі, які знали про війну з перших вуст і переживали її, мають згадувати це через стільки років. Чому вони не мають право на спокійну старість та життя?

Маю сказати, що моя сімʼя трималася й тримається досить стійко, це те, що потрібно кожному з нас, вчасно опанувати себе та вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Я вдячна нашим Збройним силам. Ми пишаємося всіма героями, і тим, що вони стійко захищають нас. А ті хто вже, на жаль, написали свою історію залишаться героями в нашій памʼяті навіки. Ми будемо розповідати про них, як про супергероїв, якими насправді вони й були.

Україна зараз - це як ніколи обʼєднаний народ. Ми велика родина, яка повстала на захист своєї держави. Саме тому всі події, які відбулися, незважаючи на те, де ми знаходимось, переживаємо болісно. Наприклад, ми перераховували кошти та допомогали з плетінням сітки. Взаємодопомога.

Найвлучніший синонім до нашого народу - єдність. Тому, гортаючи чергові новини, не можливо стримати емоції. Це відчуття жаху та співчуття до своїх братів та сестер поглинає з головою. Ми робимо все можливе, щоб здобути перемогу, як можна швидше. Кожна родина хоче бути щасливою у мирній Україні, і цей день обовʼязково настане, коли над Батьківщиною зійде переможний світанок.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/