«Під час збору речей потрапили під авіа бомбардування, думка була тільки одна: "Вижити!"»

З початку бойових дій 9 днів жили з дітьми (10 років та 8 місяців) у підвалі гаражного кооперативу. Коли закінчилися іжа, а в магазині не можна було нічого купити через голі полиці, вирішили виїжджати з міста, на найближчому блок пості військових дізналися як безпечніше виїхати. Під час збору речей потрапили під авіа бомбардування, кидали речі до сумки наосліп, бо думка була тільки одна: Вижити!

Їхали в машині 3 доби, зупинялися рідко тільки для дозаправки, машин було дуже багато, затори перед кожним містом на десятки кілометрів. Дітям було складніше...

Найважчим було усвідомлення беззахисності, дивлячись в перелякані очі своїх дітей або в моменти паніки через взриви, страшно розуміти, що від тебе нічого не залежить, а дітей треба рятувати.

Їжі не вистачало катастрофічно, вигрібали з дому все, що було їстівне, хліб був великим дефіцитом, сусід по гаражу пожалів дітей - приніс борошна, і бабуся насмажила прісних коржиків. То було диво! Гірше було маленькій донечці, якій тільки виповнилося 8 місяців - через стрес молока стало менше, а прикорму не було навіть в магазині, спасали яблука, які ще лишилися в гаражі в закромі. Не вистало ні теплих та чистих речей перевдягнути дітей, ноги були постійно в зимовому взутті, через що пріли.