«Під час війни я почала цінити кожну хвилинку свого життя»

В перші дні війни Олена дуже розгубилася і не знала, що робити. Але згодом почала працювати на захист свого міста і купувати на власні гроші все, що потрібно нашим захисникам, познайомилась з такими ж чуйними людьми з усієї України, і тепер точно знає, що доклала максимум зусиль до перемоги України

Мені 48 років. Все життя пропрацювала медиком, зараз  - інвалід за онкозахворюванням. Офіційно не працюю. Маю сина 22 роки, проживаю в своїй квартирі з двома собаками та кішкою.

О пів на шосту 24 лютого я підкинулась на ліжко, бо почула вибухи. І я одразу зрозуміла, що почалася війна. Але було таке відчуття, що це все не насправді. Тобто, одна частина мозку розуміє, що це вже війна почалася, а друга тобі каже, що ні - цього не може бути. Зараз ти проснешся - і все буде добре, все це – не насправді.

Потім - коли мені син прислав одну фразу: «Ти зібрана?» - я вже зрозуміла, що це війна. До цього я намагалася в якихось соціальних групах пошукати, що трапилось. Бо поряд з нами промзона - там якісь вибухи бувають, то щось там гуркне, то якась там железяка впаде, то машина колеса проб'є. І ще була така надія, що це звідкись з промзони вибухи.

І коли я відкрила соцмережу, фейсбук, там було написано, що це робиться - що це за вибухи. Потім читаю Харків, у нас теж вибухи. Потім я ввімкнула телевізор - там вже почались ці новини. Сказали, що Росія на нас таки напала.

Мені треба було йти на завод, де я годую велику собаку – алабая на 80 кг. До нього, крім мене, ніхто не може підійти. Я йшла близько двох кілометрів через промзону і вперше помітила таку пустельність. Люди були тільки в черзі на заправку за бензином. І це було так страшно, бо я розуміла, що всі тікають, а в мене машини немає. Куди я подамся своїми звірями? 

На заводі була тиша, тиша, жодна труба не диміла. Там ніхто не розмовляв, нічого не падало, нічого не робилось. Тиша. Це було так страшно! Дивлюсь у небо - а воно голубе, начебто нічого не трапилось. Відчуття було, ніби я попала на іншу планету, де нікого немає окрім мене.

В цьому стані я прожила, як в тумані: навіть забула, що треба їсти. Три чи чотири дні я нічого не їла, тільки звірів годувала. Прийшла до себе, коли моя подружка мене позвала заповнювати піском мішки для безпеки.

Машини КАМАЗи вивозили ці мішки – ними обкладали лікарні, воєнкомати, блокпости. Крім того, що потрібно наповнювати ці мішки, було потрібно купувати їх, а ще бензин купувати, щоб вивозити. Дві тисячі в мене було. Я взяла ці гроші і пішла на кар'єр, де той пісок копали. Там було дуже багато народу, всі працювали. 

Ми десь місяця за два копали цей пісок. І було не так страшно, бо ж із людьми. Там всі були такі веселі, піднесені. Але коли я приходила додому і знову залишалась одна, тривоги оці почалися. Ніхто не знає, куди бігти. Я просто бігала по всій квартирі і кричала, бо треба було кудись цей негатив злити.  Так, ні разу до того бомбосховища не сходила і не знаю навіть, де воно. Потім почалося безсоння.

Більш за все я боялася йти до душа. Бо мені здавалося, що як тільки я залізу, буду митися, розбомблять мій дім і я залишуся в цих уламках: залишуся гола та ще й мокра – замерзну. І якщо мене будуть витягувати, то будуть з мене сміятися, що я гола і мокра. Ну таке жахливе відчуття було. Потім нервова система якось пристосувалася.

Треба сказати, що 24 лютого я пішла до військкомату і хотіла піти медиком на фронт, але мене не взяли, бо мені 48 років. Я пішла 25 лютого, мене знову не взяли. 

У квітні закінчився термін мого депозиту - досить величезна сума була в мене накопичена. Я вирішила всі ці гроші віддати на перемогу. У мене був друг на передовій - я постійно йому писала, що може йому щось треба. Він відмовлявся, бо не було нікого, хто б міг їм привезти це все. 

А потім він написав, що їм багато чого треба, то я взяла гроші і побігла все це викупляти. Там саме таке було, що їм більш ніж за все було потрібно. А потім він прислав мені відео, як їх обстріляли фосфорними бомбами. І коли він мені написав, що 22-річному хлопчику спалило повністю обличчя і руки, то я по всій аптечній мережі Дніпра скупила весь Пантенол, який був. Бо гроші - це просто папірці, а тут - життя молодої людини. 

Друг подякував мені за допомогу, а я йому відповіла: «Не треба меніякувати - це ти воюєш там кулями на фронті, а я воюю тут в тилу грошима. Це – мої кулі. Ось коли в мене ті кулі закінчаться, тоді вже все - мені нічим буде воювати. На фронт ж мене не взяли, автомат мені не дали, але у мене поки є гроші. Бо як у вас не буде того, що вам потрібно, ви не зможете захищати мене. А навіщо мені ці гроші, якщо в мене не буде України? Де я буду, якщо до мене у хату залетить ракета, і я загину разом зі своїми грошима?»

Потім друг вилікувався, поїхав знову на фронт. Я познайомилася з дівчатами, які шили для хлопців труси. Наче такий дріб'язок -  що там ті труси, але ж без трусів ніхто не буде ходити. Це потрібна річ. Я купувала тканину, гумки, нитки, а дівчата шили. Таким чином ми теж там допомагали хлопцям. 

Потім в лікарню, яка біля мене, стали привозити хлопців поранених. Я туди теж прийшла - там волонтерський пункт був. Дали список, що потрібно в першу чергу. Пішла, купила один раз, другий, третій. Здавалось би:  що там такого? - Туалетний папір, труси, штани, капці, зубна щітка, станочок для гоління. Але без цього теж ніяк. І це теж досить коштує дорого. Але багато людей, які з мене глазують, кажуть, що я дурна, мені немає куди гроші діти.

Потім почалися вибухи у нас, у Дніпрі. Це було дуже страшно, але це було не поруч зі мною. Потім я познайомилась з жінкою, якою брат десь на фронті, і їм дуже був потрібний тепловізор. Вона плакала, бо ніяк не могла зібрати гроші. Я спитала, скільки не достає, і сказала, що я цю суму дам. Вона трохи не впала. Ми купили тепловізор і вже хлопці на фронті з ним. Коли вони мені прислали відео, що отримали тепловізор від волонтерів, це були слова, мабуть, найдорожчі в моєму житті. Якщо цей тепловізор врятує життя хоча б одного нашого хлопця і з його допомогою вб'ють хоча б одну російську сволоту, то я буду вважати, що моє життя пройшло не дарма.

Потім цим же хлопцям я купила два газових обігрівача через OLX у Львові. І з цими дівчатами у Львові ми тепер переписуємося, передзвонюємося. І взагалі, з багатьма людьми, яких раніше я не знала, то зараз ми всі спілкуємося, як українці, з різними містами, селами. Потім ще купила своєму другу два такі газові обігрівачі, турнітети, павербанки. Потім мій знайомий дав безкоштовно два ящики льодяників від горла.

Все для фронту, все - для перемоги, як кажуть. І коли ми переможемо, я можу гордо підняти голову і сказати, що я волонтер. І я також причасна до цієї перемоги, бо не сиділа десь там просто в калідорі й тряслася від страху, а щось робила для того, щоб ця перемога була якнайшвидше. Мені не буде соромно підіймати потім келих і казати, що ми перемогли, тому що я вважаю, що я хоч на пів кроку, але наблизила перемогу.

І я так для себе вирішила: якщо мені судилося померти, то я хочу померти в своїй хаті, на своєму дивані. Я не можу бросити своїх тварин, і тікати мені нікуди. В мене ж нема маленьких дітей. Якби були, то може, я б зовсім по-іншому на це б дивилася. Син мій з невісткою на захід України виїхали. 

В мене зараз є подружка, в якої чоловік на фронті, і вона дуже переживає - я її запрошую до себе в гості, і ми сидимо з нею разом, граємо в ігри – це відволікає, дуже знімає стрес. Ще одна подруга плете шкарпетки для хлопчиків в госпіталі. Я не вмію, але щось розпускаю, приношу їй ці клубочки, вона плете. Я вмію купувати і відправляти. Оце я вмію, оце я і роблю.

Я тільки з початком війни, зрозуміла, що я дуже добре, дуже гарно, дуже щасливо жила до війни. Я була найщасливішою людиною. В мене було все: дитина, жива мати, квартира, собаки, робота. Але мені завжди щось було не те. А коли почалась війна, я почала цінити кожну хвилинку свого життя. Я розуміла, яке все навкруги гарне. Я раділа кожні травинці, кожні квіточці.

Тому, коли закінчиться війна і буде наша перемога, в мене вже є план об'їхати всі ті міста і побачити зі всіма тіма людьми, з якими ми зараз розмовляємо тільки телефоном, коли я в них там роблю заказ якийсь. Мене там вже чекають. Тобто я обов'язково зроблю те, що я ніколи б не зробила до війни. 

Найстрашніше, мені здається, те, що після нашої перемоги ця ненависть, яка у росіян є і залишиться на нас, вона нікуди не їдеться. Бо коли об'являть перемогу України, то всі оці росіяни, у яких там загинули сини, чоловіки, батьки - вони будуть звинувачувати нас. Тобто оця ненависть, вона буде в людях і буде вона рости і рости і через якийсь час може все повторитися. Тому сказати, що війна закінчиться на Різдво або на весну або літом - я не можу цього сказати.

Мені здається, що навіть коли ми скажемо, що все, там, підписали договір, капітуляцію і все, то все однак будуть якісь провокації, якісь нападки.

Але, звісно,  мені дуже хочеться, щоб якомога швидше була наша перемога. Зараз я працюю на перемогу, а тоді я буду працювати на відбудову. У нас в Дніпропетровській області дуже є багато пошкоджень в Нікополі, Марганці, Апостолово. Тобто, якщо це буде якось організовано і потрібні будуть люди, я обов'язково туди поїду.