«Під час бомбардування нашого міста загинула семирічна дитина»

О четвертій ранку 24 лютого почалися бомбардування. У нашому місті постраждали казарми у військовій частині. 

Спочатку був страх, нерозуміння. Ми не вірили, що це може бути з нами, що це може бути між нашими двома державами. Певно, це був шок.

Я почала ходити у волонтерський пункт ще з початку березня. Це все було на адреналіні, хотілося допомагати. А труднощі почалися пізніше, коли стало холодно і міська влада прийняла рішення про відключення від опалення. Потім почалися проблеми зі світлом. Страх дивитися у завтрашній день – ось це для мене найстрашніше. Зараз у нашому місті стало тихіше. Я досі ходжу у волонтерський пункт, продовжую допомагати людям. Я медик, займаюсь ліками і не тільки.

Я живу у центрі, у нас спокійніше. Лише одного разу бомбили мерію, тоді трохи дісталося і нам.

Після того нам всі почали активно допомагати. Таксисти вивозили містян у безпечніші місця. Люди з Італії допомагали грошима, передавали цілі контейнери з продуктами. Всі намагалися одне одному допомогти. Була криза з ліками, але нам їх надсилали протестантські церкви. Ми навіть не знали цих людей. Це було дуже сердечно і дуже приємно!

Перші дні шокувало все. Нас бомбили ледь не щодня. Розбили ТЕЦ, у місті загинула дитина – вийшли під час бомбардування із бомбосховища і загинула семирічна дівчинка.

Моя донька заміжня за іноземцем. Так сталося, що за кілька днів до війни вони виїхали. Живемо рік у розлуці. Мама старенька. Їй буде важко кудись їхати, тому ми сидимо тут. Зрозуміло, що війна впливає на настрій, у старих людей депресія.

Я психологічно стійка людина, бо ж лікар за фахом. Велику частину свого життя прожила в іншій країні, яка знаходиться у постійній зоні бойового конфлікту. Я б не сказала, що для мене це було дуже важко.

Хочеться, щоб не гинули діти, юні хлопці, яким жити і жити. Сподіваюсь, що майбутнє буде світлим і яскравим.