«Перші окупанти допомагали людям з водою і хотіли додому»

Третя ротація росіян у Нестерянку прийшла геть дика – окупанти не вміли користуватись елетрочайниками і вбивали людей задля розваги

Ми - звичайна молода родина. В нас двоє гарних діточок маленьких. До війни у нас було все чудово. Я працювала вчителькою, а мій чоловік працював інженером на підприємстві.

Ми з Оріхівського району, село Нестерянка. Невелике село, гарне – там була робота, було все зроблено для хорошого  життя. Коли орки прийшли, вони здивувалися, що в нас гарний Будинок культури, вулиці освітлені, що в нас асфальт по всіх дорогах. На жаль, у нас цього всього вже немає.

Я вчитель інформатики. 24 лютого бігла на роботу, а чоловік вів молодшу дитину до садочку. Мені чоловік тоді сказав про новини, але я подумала, що то далеко, то не у нас. Та уроків більше не було, школи і садочки закрили.

Другого березня до нас орки зайшли в село, я це бачила на власні очі. Вони нас залякували, стріляли з танку у стовпи. Їм цікаво було, як танк підіймає асфальт - там тепер такі хвилі гарні. Далі вони побачили магазини, винесли там двері, взяли алкоголь і хвалилися, яка в них здобич.

Вони говорили, що їм не хочеться воювати, їм би повернутися додому. Друга ротація теж нормальна були, а третя ротація – дикі люди. Вони стріляють в людей заради розваги.

Коли не стало води, ми ходили до колодязя, це було небезпечно. Через три дні після окупації в магазині майже нічого не залишилося. Я добряче перед цим запаслася харчами – їх би вистачило на місяць-два. Ми з сусідами мінялися харчами, хто чим міг. Але не було води, світла, зв’язку, газу. Ми з березня перейшли на дров’яну піч, щоб готувати їсти.

Щоб зарядити телефон, я носила його до сусідів. Але одного разу я почула, що кажуть: «А що, патріоти теж ходять заряджати телефон?!!». Мій чоловік в 2014 році був мобілізований, мав активну проукраїнську позицію. Після цих слів, я зрозуміла, що нас перших здадуть. Справа в тому, що у нас село таке: 70% росіян, а 30% українців.

На початку окупації я все-таки сподівалась, що це за два-три дні закінчиться. Саме тому я там сиділа весь березень. А потім звернула увагу, що більшість заможних люди з нашого села виїхали. Я зрозуміла, що вони виїхали не просто так, і почала шукати машину. Чоловік залишив мені каністру бензину про запас. Потім були обстріли. Одного разу я не добігла до підвалу. Я розуміла, що якщо снаряд впаде десь поруч, там і залишусь. Я з дітьми забігла в кімнату, щоб між нами і вулицею було дві стіни.

Оце все і фраза  про патріотів змусили мене зібрати валізи и виїхати при першій нагоді. Ми вскочили в машину і за 20 хвилин вже виїхали. А от коли їхали, було страшно, тому що вся дорога була устелена вирвами, уламками снарядів, стояли спалені російські КамАЗи. Поки ми їхали, я думала, що посивію, а потім я побачила, що збоку в посадці йдуть люди. І я думала: наші, чи не наші?

Мені було дуже страшно. Коли я побачила український прапор, сиділа і просто плакала від щастя - я зрозуміла, що ми нарешті з нашими. Ніколи не думала, що можна так радіти прапору.

У Запоріжжі ми, напевно, тижня через два прийшли в себе, почали розуміти, де ми знаходимося - психологічно стало трішки легше.

Мене вразило, наскільки люди легковажні. Я вмовляла маму свою виїхати з села. Вона сказала, що війна - на два тижня, і залишилася вдома. Там багато хто так залишився. Мене шокувало, що ми приїхали в Запоріжжя, а тут люди живуть, ніби війни немає. Коли у Запоріжжя перший раз прилетіла ракета, я вже за десять хвилин точно знала, де саме вона впала. Дуже мало людей насправді розуміють, що відбувається.  

Чоловік служить. Ми звикаємо до нового міста. Добре, що маємо тут родичів. Я сподівалась, що війна закінчиться за місяць-два, і в травні я повернуся додому. Зараз вже розумію, що я тут надовго. Намагаюсь почати жити в нових умовах. Буду працювати онлайн. Якщо почнуть стріляти по Запоріжжю, доведеться їхати далі, хоча за межі України мені їхати не хочеться. Сподіваюсь, що активна фаза війни може скінчитися до зими, а пасивна триватиме ще роки зо два.