"Перші декілька тижнів злилися в один день"

Луценко Тетяна, 10-А клас, Каховська спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 з поглибленим вивченням іноземних мов Каховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Соколухо Вікторія Сергіївна

"Війна. Моя історія"

У кожного українця роковий ранок 24 лютого навіки закарбувався в пам’яті. Випалюючи мене зсередини, війна часто нагадує про себе не лише новинами та сигналами про повітряну небезпеку, а й внутрішніми дзвонами, які вже майже два роки відбивають ритм історії, яку ми вперто не хотіли вчити, проте героями якої стали.

Пам'ятаю той день дуже чітко: в мою кімнату швидким кроком заходить мама, а я в передсвітанковому світлі прислухаюся до дивних звуків ззовні. Мене охопив страх, шкіру обсипало сиротами, коли прочитала вираз материного обличчя. Те відчуття, подібне різкого спуску з американських гірок, заполонило мене всю, коли прочитала новину, що трапилася першою: "Харків стирають з лиця землі". Мені не хотілося вірити в те, що чутки, які ми так легко відкидали і над якими посміювалися, справдилися в такий до болю жорстокий та несамовитий спосіб.

З приходом червня до Чаплинки дійшли чутки, що коридор між окупованою Херсонщиною та вільним Запоріжжям закривають. Мої батьки зреагували швидко: дивно було бачити все своє життя, запаковане у дві валізи та коробку "Нової пошти". В переддень від'їзду я засинала у своїй кімнаті, усвідомлюючи, що це, можливо, востаннє. Протягом наступних місяців ми побували в Запоріжжі та Кривому Розі, у невеличкому селі провели літо, а згодом перебралися до Києва. За інших обставин це стало би здійсненням мрії - жити по той бік Дніпра у столиці, відчувати на повну життя великого і величного міста. Та в реальності не минає жодного дня, аби в моїй голові не промайнуло гіркого "Хочу додому".

Зараз моя рідна домівка стоїть без вікон, наче без очей. Сліпа, напівпорожня, вона чекає, коли в її коридорах і кімнатах знову буде чутно кроки господарів. З острахом для себе усвідомлюю, що забуваю своє містечко. З пам'яті втікають назви вулиць Чаплинки. Забуваю тишу свого провулку, яку довелося проміняти на шум столиці. З жахом розумію, що я звикла до страху, тривоги, новин про ракетні атаки та смерті людей. Я втомилася відчувати біль, і, певно, тому те, що змушувало мене впадати у розпач у березні минулого року, зараз здається звичною справою. Війна відібрала у мене останній рік мого дитинства, адже зараз усі ми дорослі. Ми мали вирости на десять років за один, аби адаптуватися, навчитися жити з повітряними та внутрішніми тривогами. Не знаю, чи стануть колись для мене "касети" просто наступниками платівок, а звук проїжджаючого мопеду - лише набридливим шумом.

Війна лишила мені багато опіків. Рани загоюються, але рубці лишаться зі мною на все життя. Моя історія - одна з сотень тисяч подібних. Я маю навчитися жити з нею, працювати заради спільної мети 44 мільйонів людей, після перемоги жити щасливим життям, пам'ятаючи ціну дарованого нам часу, адже саме за це десятки тисяч наших янголів-охоронців ризикують найдорожчим, задавшись риторичних питанням: "Хто, як не ми?"