«Перетнули близько тридцяти ворожих блокпостів»

Мені 36 років. Я виріс в місті Новоазовськ Донецької області. Після закінчення дев’ятого класу ми з товаришем вирішили влаштувати своє життя в Маріуполі. Там закінчили індустріальний технікум і влаштувалися на роботу на завод Ілліча. Я працював в одному цеху, а товариш – в іншому. Я одружився. Зараз чекаємо з дружиною на поповнення. 

Я працював у нічну зміну з 23 на 24 лютого. О четвертій ранку почув вибухи. Майстер відпустив додому раніше. Ми з дружиною залишалися вдома, поки в нашому районі було більш-менш тихо. А після вибухів поблизу будинку зібрали речі, забрали кота й переїхали до батьків, які жили на вулиці Зелінського. Коли чули гул літака, виходили в тамбур. Після вибухів біля сусіднього будинку спустилися в підвал. На вулицю виходили, щоб приготувати на вогнищі їжу. Коли обстріли посилювались, тікали в підвал. 

Так ми жили приблизно до середини березня. Потім дізналися, що можна виїхати через блокпост, що біля торгово-розважального центру ПортCity. На щастя, мій автомобіль був на ходу, хоча й мав пошкодження. Ми виїхали до родичів у Нову Каховку. 

Потім зв’язалися з волонтерами з Бердянська, щоб дізнатися, якою дорогою краще поїхати. Нас попередили, щоб ми запаслися водою та їжею, бо доведеться стояти в полі не одну добу. Ми виїхали на початку липня. На шляху до Василівки перетнули близько тридцяти ворожих блокпостів. Два дні стояли у Василівці, ночували на заправці. На третій день нас пропустили. О шостій вечора приїхали в Запоріжжя. У дитячому садку змогли помитися, поїсти й переночувати. Потім переїхали в Тернопіль. 

Я влаштувався на роботу на підприємство, що займається виготовленням глушників. Батьки – на підприємство тернопільської тепломережі. Дружина й сестра працюють дистанційно.

Я мрію про повернення до відбудованого Маріуполя. Сподіваюся, що моя дитина зростатиме у вільній та мирній Україні.