"Пам’ятаю все жахіття перших днів перебування в окупованому місті"

Павлова Софія, 15 років, студентка 1 курсу Київського професійно-педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Броннікова Валентина

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Хоча я й була маленька, але пам’ятаю все жахіття перших днів перебування в окупованому місті під час воєнних дій, заляканих батьків, незрозумілі мені розмови про війну. Я думала, що це все неправда, страшна казка, можливо, сон, «цього просто не може бути»…

Ми збиралися поспіхом, їхали до Маріуполя, серед речей не було майже нічого. Моя мама ще тиждень працювала в садочку Донецька вихователем, водячи діточок до укриття. Її приїзду я дуже чекала, бабуся весь час плакала, дідусь вперто мовчав. Пам’ятаю, коли до кімнати зайшла мама, я прильнула до неї і довго не відпускала, а вся родина плакала безупинно. Потім мама обняла і сказала: «Ми впораємося, ми сильні».

І ми впоралися, вистояли. Спочатку в Маріуполі, де з харчів були лише продуктові набори фонду Р. Ахметова, які дуже допомагали нам. Потім – переїзд до Кривого Рогу, де вчителі школи підтримували і надихали на продовження життя в нових складних умовах. Потім – Київ, в якому я на Новий рік писала Діду Морозу листа з проханням опинитися у своєму ліжку в Донецьку і не розуміла, чому моє бажання не здійснюється.

Скажу відверто: було складно пройти увесь цей етап життя. Нові умови, школи, знайомі, однолітки, непорозуміння, істерики, зриви…

Але попереду було двадцять четверте лютого… І воно перевернуло з голови до ніг все моє і без того складне життя орендованих квартир і безгрошів’я батьків. Відбувалося дежавю. Я бачила в очах батьків неусвідомлення всього, що відбувається.

Життя у підвалі будинку, метро, страх померти так даремно, ночі з іконою руках, адже лише єдиний Бог мене заспокоював і надавав віри.

Коли ракета влучила у сусідній будинок, батьки прийняли рішення покинути місто. Була складна евакуація, два дні ми пробули на вокзалі, не маючи можливості потрапити до потягу. І нарешті нам пощастило. Виснажені, втомлені, ми втиснулися у вагон, навіть не знаючи, куди він іде. Було байдуже, лише б подалі від вибухів, смерті, жахіття війни.

Нас зустріла Чехія. Мовчазні, замучені, осиротілі без рідної неньки України, почали виживати в складних реаліях життя. І хоча б, здавалося, мирне життя тут, моя душа і душа моєї родини залишилася на Батьківщині.

Коли постало питання вибору навчання, я ні на хвилину не сумнівалася, що продовжу його в рідній країні. Адже я патріот своєї країни, Я вірю, що скоро настане мир, бо він як ніколи потрібен мені і моїй країні.

Ми – добра нація, ми ні до кого не приходили з війною. «Ми не зазіхаємо на чуже, але й свого не віддамо», – це слова нашого президента і я повністю з ними згодна.

Я вірю, що одного ранку, прокинувшись, ми почуємо такі жадані слова: «Війна скінчилася. Україна перемогла».

Хай цей день настане скоріше. Хочеться просто жити, просто «набутися разом» у своїй рідній Україні.

Слава Україні! Ми сильні! Ми разом! Великий народ великої країни!