«Останній потяг- останній шанс на порятунок»

Іліуц Анна, учениця 11 класу ДНЗ "Львівське вище професійне училище інформаційно-комп'ютерних технологій"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пост Олександра Теодорівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Страх. Біль. Холод. Безвихідь.  Все , що нас оточувало, здавалось би таке рідне, різко  стало    таким чужим, чужим. Біль від обстрілів, які попадали не лише у сусідні будинки а й прямо біля мене, ще на той час, маленьке серденько, скручувало вдвоє.

І день минув, і другий. Навколишні пейзажі невпинно викликають холод, порожнечу. Голод наповнював не тільки тіло, а й душу. Замість танцю барв у квітневій калюжі, під славетну музику пташок, нас охопив злий рок: вимушений танець військових ракет у небі під жахливий крик сирени. "Рятуйтесь!"-  десь в далечині почулося мені. Останній потяг там стояв і нас так чекав... Єдине рішення, яке так блискавично прийняли ми - біжимо!

Застрибуючи у потяг вже на ходу, на той час легше нам не стало. Одна хвилина, як за п'ять... Час тягнувся нескінченно. З краєвидів у вікні лише танки, люди, автомати. Кожен момент на ціну золота, а може він останній... Під гучний спів спільної молитви ми їхали вперед. Останній потяг та пішов, а рідні люди там лишились, як і моя душа. Порожнеча... Людей, здається і багато... Лише ми втрьох і жодної знайомої душі - порожнеча. Пройшли роки... Війна нас наздогнала, але вже в іншому місті. Війна ще й у душі: я хочу кричати....

Червоний малюнок, що на завжди в голові, вже ніколи не полишить мої сни. Чи є надії вогник десь в душі? Він є, але його так легко можуть загасити ворожі ноги на моїй землі.