«Окупанти погрожували зброєю нашому сину»

У мене є чоловік і двоє дітей – одинадцяти та п’ятнадцяти років. Ми мешкали в селі Семенівка Запорізької області. Старший син має інвалідність з дитинства. Він має тяжкі психічні розлади. Саме заради нього ми і виїхали. Він бачив ворожу техніку, чув обстріли. Через це його стан значно погіршився, а у нас не було можливості зв'язатися з лікарями та придбати необхідні медичні препарати.

24 лютого у нашому селі не було бойових дій, але ми знали, що почалася війна, тому нас охопила паніка. Через кілька днів з’явилася ворожа військова техніка. Приблизно два тижні не було світла. Щоб зателефонувати рідним, доводилося залазити на дах будинку або шукати по селу якусь високу точку, бо зв’язок майже не пробивався. З газом і водою проблем не виникало: у нас є колодязь і газові балони.

Нас шокували звірства, які чинили окупанти в Бучі, Гостомелі та інших містах.

12 квітня ми зібралися в дорогу. Старший син був на межі нервового зриву. У селі Тарасівка з нами трапилася прикра пригода. Нас зупинили російські солдати. Їх було дуже багато. Їм здалося, що наш старший син тримав в руках гранату. Нас змусили вийти з машини, допитували. Наш син досить високий і міцний. На вигляд може здатися, що йому більше, ніж 15 років. Окупанти вирішили, що він щось замишляв проти них. Вони погрожували зброєю. Ми були дуже налякані. Потім росіяни покликали свого командира. Нам пощастило: він оглянув нашого сина й дозволив їхати. Далі нічого подібного з нами не траплялося. Однак все одно страх не відступав, бо на узбіччях були вирви або лежали міни.

У Семенівці залишилися наші родичі. Ми не можемо додзвонитися до них. Три тижні тому у селі зник зв’язок, а десять днів тому – інтернет.

У Запоріжжі нам не відразу вдалося винайняти житло. Ми три тижні мешкали у недобудованому будинку знайомих. Зараз все добре. Ми отримали медичну й продуктову допомогу. Чекаємо, поки ЗСУ деокупують наші території, щоб можна було повернутися додому.