«Одна ракета влучила у вітряк, що був неподалік від нашої вулиці»

Романовська Дар'я, учениця 9 класу Азовської загальноосвітньої школи Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Протасова Катерина Юріївна

"Війна. Моя історія"

Я народилася і прожила 13 щасливих років у дивовижному селі Новомихайлівка Херсонської області Генічеського району. Спогади щасливого життя пройняті солоним запахом озера Сиваш та Азовським морем, куди  ми щоліта з родиною їздили на відпочинок. Лише уявіть, 40 кілометрів і ти в Генічеську, славнозвісній перлині Азовського моря, ніжишся на теплому пісочку і милуєшся золотим відблиском морської хвилі. А якщо глянути  правіше, то як на долоні звивається муреною між морем та Сивашем Арабатська стрілка. Вона, наче дика амазонка, манить красою та загадковістю.

23 лютого був звичайний день: ми з мамою готували вечерю, а потім сім’єю дивилися свій улюблений серіал. Ніхто не знав, що це був наш останній теплий, затишний, щасливий вечір. 24 лютого я прокинулася від гучного вибуху і подумала, що це грім. Та ставало все гучніше. Мамі подзвонили знайомі з Херсону і сказали, що почалася війна.

Ми почули стук у ворота, то була моя однокласниця з мамою. Всі разом побігли до сусідів, бо тато сказав, що наша комора не така надійна, як їхня. Здавалося, що страшний сон, який от-от має скінчитися. Було холодно, сиро і  страшно. Я переживала за наш будинок, бо  вперше в житті зрозуміла, що можу його втратити. А там, на подвір’ї,залишився мій песик Тобік, корови Мілка та Зірка. 25 лютого вранці ми вийшли з підвалу. Я зрозуміла, що це не сон, і  тепер треба жити по-іншому.

Ми з братом перейшли на дистанційне навчання в Азовську загальноосвітню школу, бо наша перестала функціонувати. До мами неодноразово приходила колаборантка-староста, спочатку з пропозицією віддати  нас в російську школу, а потім з погрозами позбавлення батьківських прав. Мої батьки вирішили, що треба виїжджати. Прийняти це рішення нашій сім’ї було дуже важко, адже дім і подвір’я – це  гніздечко, яке плекали ще мої прабабуся з прадідусем, потім бабуся з дідусем, а тепер батьки та ми з братом вкладали душу в кожен куточок, щоб наша оселя було комфортною і квітучою. Корів Мілку та Зірку, песика Тобіка переправили в сусіднє село до бабусі, зібрали все необхідне і вирушили в дорогу, що прямувала до Криму.

Коли пропустили, то було не менш страшно, бо цей потворний міст, наче пазурі дракона лякав нас з братом.  Дорога була довга і тяжка, ми їхали 6 діб. Доводилось зупинятися в готелях, де маму запитували, як вона ставиться до «воєнної операції». Тоді батьки вирішили, ночувати в машині, зупиняючись на заправках.

Зараз ми живемо в Тернопільській області. Це не південь України,  і не моя рідна Новомихайлівка, що так пахне солоним  озером Сиваш та Азовським морем, але я  рада, що на рідній землі. Всім серцем вірю і чекаю Великої Перемоги та повернення додому!