Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Зоя Матушкіна

«Дуже важко жити. День прожив – і слава Богу!»

переглядів: 1030

У цьому будинку я народилася, у цій кімнаті. У кутку стояло ліжко, там я і народилася. Увесь час тут і живу, скоро 62 роки буде.

Дуже важко жити. День прожив – і слава Богу!

Раніше було веселіше якось. Може, трішки добрішими люди були, цих проблем не було. Я згадую своє дитинство веселіше, а зараз важко дуже. День прожив – і слава Богу. Ось так і живемо.

Місто пустельне стало. Раніше було більше людей, із радістю кудись виходила. А зараз переважно я вдома. Встала, вийшла в магазин, купила щось і додому.

Працювали шахти в нас, люди працювали, навіть пенсіонери не хотіли йти на пенсію. А зараз немає роботи. Немає радості. Що завтра буде? Хто його знає?

Коли нас торкнулося, ми були в Первомайському, у 2014 році влітку. Їздили на ринок і в банк. Картку мені треба було поміняти. О другій годині дня ми тільки приїхали додому. І до вечора нам сказали, що бомбили Первомайськ. Ми бачили, що військові там зібралися, але не могли уявити, що там може бути таке.

У жовтні тут стріляли – і ми поїхали в Горськ-Іванівку до родичів чоловіка. Там побули десь зо два тижні. І потім поїхали до селища Золоте-3 до доньки. Там було спокійно. Побули теж, напевно, тижнів зо два. Потім почали і селище обстрілювати. Це десь у середині жовтня, по-моєму, 2014 року. Ми повернулися сюди.

Дуже важко жити. День прожив – і слава Богу!

У жовтні – на початку листопада такі сильні обстріли були, що маленька Варя злякалася. Це, мабуть, і на мову її вплинуло. У льоху якось раз сиділи, але у нас сирий льох, ми побули десь години дві, але нереально там сидіти. Ховалися потім у будинку. Потім поїхали до родичів. Там побули. Ну а потім що? Сиди – не сиди, а додому-то хочеться.

Зараз позвикали вже, як то кажуть. Не стріляють – думаєш, що ж таке? Уже чекаєш. Тиша – значить, уже щось буде таке. А якщо пострілюють, ніби як це так і має бути.

Одна радість – онуки і дочка поруч. А так ні радості, ні бажання. Свята підходять, а немає того, як раніше було, коли чогось чекаєш, того немає і чи буде, хто його знає.

Терпиш-терпиш, а іноді виговоришся, виплачешся – і якось на душі стає легше. Надія помирає останньою.

Хочеться, щоб війна закінчилася. Це найголовніше. Щоб тиша була і не стріляли. Щоб вранці встав і не смикався, щоб можна з дитиною вийти.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Золоте 2014 Відео Історії мирних жінки діти 2014 психологічні травми безпека та життєзабезпечення
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій