Максим Моїсєєнко

«Обстріли не вщухали, а навпаки посилювались, і до артилерійських обстрілів додалися бомбардування з літаків»

Моїсєєнко Максим, учень 9 класу Комунального закладу «Харківська гімназія №84 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чуйко Світлана Валеріївна

Війна. Моя історія

Особисто для мене початок повномасштабної війни був зовсім неочікуваним. Тоді я зовсім не цікавився політикою і вірив, як і багато людей, що повномасштабної війни не буде, але не так сталося, як гадалося. Я добре запам’ятав останній день перед початком війни - 23 лютого. Тоді була середа, звичайний день, я пішов до школи, пройшло десь половина уроків.

Четвертим або п’ятим уроком, складно згадати, було трудове навчання, тоді вчитель відвів нас до бомбосховища школи і показав куди треба йти на випадок бомбардувань, але тоді ми, ще досить малі, не сприймали це всерйоз, не думали, що це у майбутньому може стати в нагоді.

Після цього пройшло останні 2 уроки і ми пішли додому. По дорозі додому я зі своїми друзями обговорювали урок трудового навчання, а також завдання, які треба було зробити на завтра. Ми попрощалися і пішли по домівках, навіть не підозрюючи, що завтра більше не зустрінемось.

Я прийшов додому, зробив уроки, сходив на тренування, а ввечері сів вчити історію, бо завтра мало бути опитування. Я лягав спати щасливим і безтурботним.

Зранку наступного дня я прокинувся о сьомій годині, сів у своїй кімнаті повторювати історію, пройшло близько хвилини і я почув потужний вибух. Як раз тоді до моєї кімнати зайшла мама і сказала, що почалася війна. Мій тато служив у поліції, в той день в нього мав бути вихідний, але його викликали на роботу через війну. Перші два дні я з мамою, сестрою та бабусею сидів у коридорі, нікуди не виходячи.

Я живу на Салтівці, тому прилітало дуже часто та гучно. На третій день ми пішли ночувати до підвалу мого дому. Так все продовжувалося ще тиждень. Обстріли не вщухали, а навпаки посилювались, і до артилерійських обстрілів додалися бомбардування з літаків.

Тато наполягав на тому, щоб ми виїхали, але ми не хотіли їхати без нього. На десятий день ми все таки вирішили евакуюватися. Я попрощався з батьком, і ми поїхали на вокзал(нас безкоштовно туди довезла інша людина), на евакуаційному поїзді ми поїхали до Львова. Там нам вдалося домовитися на рахунок тимчасового житла. В перший день я дуже сумував за батьком.

У кінці березня прилетіло в мій будинок, у сусідній під’їзд. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Через тиждень прилетіло до будинку, який розташовувався за моїм. На жаль, тоді загинула сім’я з трьох людей, яка просто пила чай…

З квітня я розпочав навчання у місцевій Львівській школі. У вересні продовжив там навчатись. В кінці вересня приїхав мій батько до нас у гості на два тижні. Я провчився перший семестр у місцевій школі, ходив на очне навчання. На Новий Рік до нас знову приїхав мій тато, і ми почали планувати повернення до Харкова. Вирішили, що другий семестр я ще повчусь у Львівській школі.

Прийшло літо. Я був відмінником і кращим учнем в класі, і тому мої нові друзі та вчителі не хотіли щоб я їхав додому.

Був початок червня, до нас приїхав батько, щоб забрати нас, ми поїхали назад, до рідного міста Харкова. Я майже не помітив як пройшов рік мого життя у Львові, і мені навіть сподобалося там жити, але як кажуть: «Всюди добре, а вдома найкраще!» І я цілком згоден.

Зараз жовтень, пройшло вже більше чотирьох місяців з моменту мого повернення додому. Зараз я живу звичайним життям, не звертаючи увагу на постійні тривоги та обстріли, які періодично бувають.

Тому зараз я насолоджуюся життям і безмежно вдячний захисникам, які змогли відстояти моє місто. Тому віримо в майбутнє, нашу перемогу, все буде Україна!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/