"Обстріл вокзалу у Краматорську був останньої краплею для нашої евакуації"

Ми з Краматорська. Виїхали звідти у квітні, коли розпочалися обстріли міста. Напередодні нашої евакуації у Краматорську обстріляли вокзал. Це була вже остання крапля. Ми не думали виїжджати, але зібрались і поїхали до Полтави. 

О четвертій ранку раптово відчинилась квартирка і ми почули вибух. Усе обірвалось. Я побігла до чоловіка і сказала: "Напевне, розпочалася війна". Потім пролунав другий вибух. Всередині мене все колотилось. Підскочив тиск, заболіло серце. Це було страшно. Ввімкнула інтернет і побачила заяву путіна про спецоперацію. Значить, війна. 

Звичайно, війна - це великий стрес. Ми приїхали до Полтави, орендували житло. Це дуже дорого. З липня немає гуманітарної допомоги. Ось це труднощі. Ми покинули все у нашому місті, зараз там дуже небезпечно. Поряд Бахмут, 40 кілометрів від Краматорська йдуть бойові дії. Я не бачу можливості повернутися. Газу і опалення там немає. Гроші йдуть на оплату оренди. Доводиться на всьому заощаджувати, бо коштів не вистачає. Ми не потрапили під обстріли, а люди, які живуть в Краматорську, від цього страждають. 

Півтора місяці ми жили у підвалі. Спали там. Шок у нас у всіх один - це нерви і відсутність надії повернутися додому. 

Ми виїхали власним автомобілем. Взяли небагато речей, кота в переноску. Думали, місяць побудемо в Полтаві, а потім повернемося у травні додому. І ось - уже грудень місяць, а ми досі тут. 

Звичайно, ми намагаємося тримати себе в руках. Підтримуємо контакт з дітьми, з родичами. Одна дочка поїхала до Польщі з дитиною, інша навчається в Києві, хто у Вінниці, хто в Ужгороді. Війна розкидала всю родину. Але ми намагаємось триматися. 

Війна закінчиться тоді, коли путін виведе війська з території України, або його поженуть до москви. 

Хочеться повернутися додому, у свою квартиру, зустрітися з друзями, пройтись по своїх вулицях, сквериках, парку. Сподіваюсь на світле і радісне майбутнє.