"Невже я можу загинути?! Невже кожна хвилина може бути останньою?!"

Зінченко Анастасія, учениця комунального закладу “Харківського ліцею № 161 “Імпульс”” Харківської міської ради 11-В класу

Вчителька, що надихнула на написання есе: Бойко Валентина Миколаївна

"Війна. Моя історія"

Війна. Це слово я чула тільки на уроках історії до 2022 року, навіть не усвідомлюючи повноцінно значення цього поняття. Але, на жаль, мені вдалося на особистому досвіді дізнатися та відчути це жахливе явище.

Двадцять четверте лютого, п’ята чи четверта година ранку. Час вже точно не пам’ятаю, проте в моїй пам’яті чітко збереглися відчуття. Я налякана прокидаюся від того, що вся моя кімната: вікна, люстра, двері та навіть стіни дрижать від вибухів. У той день я вперше відчула на собі панічну атаку. Очікуючи на хоча б якісь новини, заснути я вже не змогла. Дев’ята ранку, я як зараз пам’ятаю цю картину перед очима: прямо на нашу вулицю заїжджає ворожий танк та військове авто «тигр». Серце чимдуж калатає, а я все більше ціпенію від страху. Саме слова батьків: «Швидко в підвал!», змусили зрушити мене з місця…

Наступні два тижні кардинально змінили призму, крізь яку я та мої близькі споглядали життя. Тоді ночами я майже не спала. Здригаючись від кожного вибуху, я все думала: «Невже я можу загинути?! Невже кожна хвилина може бути останньою?!» - а на очах виступали сльози. Кожен ранок для мене був святом, бо я пережила ніч, я вижила…

Вже на другий день війни ми залишилися без світла. У будинку з кожним днем ставало все прохолодніше. Пара светрів, шкарпеток та штанів допомагали зберегти тепло, проте єдине, що зігрівало мене в ті дні – це щира надія в серці, ніби вогник, який безупинно переконував, що все ось-ось закінчиться нашою перемогою.

Час плинув непомітно. Восьмого березня у мами задзвонив телефон, вся родина зібралася в очікуванні якихось новин, але, як виявилося, вони були невтішні... У нас було дві години на евакуацію. Покидавши речі в машину, ми вирушили в путь. Дорога була засніжена. Побачивши на узбіччі уламки чийогось авто, ми зрозуміли: шлях замінований. Ось вона смерть, ось у кроці від мене – це війна принесла! Серце калатало безупинно, а я просто благала: «Боже, бережи нас, благаю…». На блокпосту нас зустріли українські військові. Ретельно перевіривши авто, вони раптом подарували нам квіти. «Це ж сьогодні свято! А я забула. Ні, це не я, це війна все зруйнувала», - подумала я, і мені вмить захотілося обійняти та подякувати нашим захисникам. Попереду нас чекав довгий шлях до маленького селища біля могутньої річки Дніпро.

Сьогодні вже жовтень, пройшло більше півтора року, а війна все ще триває. З перших днів і по сьогодні я дивуюся й пишаюся мужністю українців. Я безмежно щаслива, що є маленькою частинкою такої сильної нації. З року в рік незалежність та суверенітет нашої країни намагалися порушити, але щоразу крізь біль, перешкоди та труднощі ми доводили, що нас не зламати. Саме завдяки нашим людям: військовим, волонтерам, лікарям та, здавалося б, простим українцям, моя історія триває. Події сьогодення дуже змінили кожного з нас, і я не є виключенням. Бо кожне випробування вчить нас чомусь. Мене ж війна навчила насолоджуватися життям та ні в якому разі не опускати руки, бо, як писав Тарас Григорович Шевченко, цитую: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає…». А ми, українці, не здаємося ніколи!