"Неможливо приживити в новому місці велику рослину, грубо вирвавши її з корінням із землі"

Лецина Марія

10-А клас, Безлюдівський юридичний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе: Єльнікова Ольга Вікторівна

Конкурс есе "Моя Україна майбутнього"

Я сподіваюсь? Ні – я впевнена, що ми обов’язково переможемо в цій клятій війні! На моїй рідній землі – такій пораненій, випаленій, понівеченій снарядами, ракетами, знову зазеленіють поля, заколоситься золота пшениця, соняшники повертатимуть свої голови назустріч яскравому сонцю. І вже ніхто й ніколи не завадить нам спокійно пересуватися просторими луками та полями, збирати врожай, радіти і водночас дивуватися – якою ж є родюча наша українська земля. Але ж інакше й бути не може. Ми-українці – працьовита, відповідальна, добра, щедра нація. Ми вміємо працювати та відпочивати, ми вміємо дружити та співпрацювати. Але ми вміємо і боротися за свою свободу та незалежність. Ми, як ніхто інший у цьому світі, вміємо ЖИТИ – мирно та щасливо, вміємо цінувати все, що маємо.

Я знаю, що повернуться додому ті, хто вимушено колись поїхав. Наші інститути, школи та садки знову оживуть. І щоранку я з усмішкою спостерігатиму, як моя сусідка веде свого сонного синочка в ясла. Цього малюка чекає новий день – поруч друзі, іграшки, дбайлива вихователька, яскрава ігрова кімната, затишна спальня. Він забуде сирий, холодний, темний підвал. З його пам'яті зникнуть тремтячий голос мами, її злякані очі, незрозумілі збори речей, задушні потяги і ті довгі дні та місяці, які він провів десь дуже далеко, щодня нудьгуючи за своїм улюбленим ведмедиком, якого він забув удома, У СЕБЕ ВДОМА. Тепер він щовечора затишно засинатиме під мамину колискову пісню, тихенько спатиме у своєму теплому ліжечку, не буде здригатися від жахливих звуків серед ночі. І розбудить його не виття сирен, а спокійний і улюблений голос мами.

Я теж поспішатиму цього ранку. Мені назустріч вибіжить сусідський пес, радісно завиляє хвостом, оближе. І я на якусь мить згадаю цей запах. Він поверне мене в той страшний час, коли ми сиділи в льоху, притискалися один до одного від холоду, заглядали в очі і чекали не зрозуміло від кого і звідки відповіді на свої запитання – коли це закінчиться? невже це ВІЙНА? ми виживемо?....А цей волохатий друг дивився на всіх незрозумілим поглядом, тремтів під своїм пледом і тихенько вив – чи то від страху, чи то від безвиході…

Я ще трохи пограю з ним і обов'язково зустріну свого сусіда. Він, як завжди, возитиметься біля своєї машини. Тільки в ній вже не будуть складені від підлоги та до стелі ящики з продуктами, речами та іншою гуманітарною допомогою для тих, хто там, у прифронтових селищах. Його дружина не буде в розпачі притискатися до нього і шепотіти "Тільки будь обережний, бережи себе". Вона з лукавою усмішкою підморгне йому і впевнено скаже: «До вечора, коханий!» І він обов'язково повернеться додому цього вечора, де за столом збереться тепер уже вся його дружна родина, де горітиме світло, де буде тепло і затишно, не будуть завішані вікна, не лежатимуь матраци на підлозі в коридорі. Свічки, акумулятори, буржуйки, темні штори. – все це залишиться у минулому, у далекому минулому.

Я поспішатиму до свого ліцею, до своїх друзів, яких мені так не вистачало. А їм не вистачало мене. Там, в далеких країнах, ім було незвично та некомфортно. Дякувати богу, вони були в безпеці. Ім надали прихисток. Але неможливо приживити в новому місці велику рослину, грубо вирвавши її з корінням із землі. І ось тепер ми всі разом будемо поспішати до нашого учбового закладу, здобувати нові знання, обирати професію, щоб потім разом з іншими моїми співвітчизниками будувати мою прекрасну, квітучу та успішну, найкращу у світі країну – УКРАЇНУ!