"Немає світла, газу, води, їжі"

Гончарова Катерина, 15 років, 10 клас, Мокрецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Карпенко Ольга Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Хроніка розпачу Віри й Надії

24 лютого 2022

-Війна? Та ви невдало жартуєте. І хто ж напав? Увімкнути радіо?

Війна! Ось вона біля нас, зовсім близько, уже в Новій Басані

27 лютого

Вони вже в Бервицях. Скупі, вражаючі, неймовірні повідомлення. Телефонний дзвінок знайомої:

-Ой, їдуть і їдуть. Не можу порахувати. Зупинилися проти кожного двору…

Серце материне не витримало. Не буде нічого: ні баби, ні синового весілля, ні омріяних онуків. Не буде.

3 березня

Зайшли в Мокрець. Знахабнілі від оманливої безкарності, ненаситні в бажанні нищити й трощити. Поселилися в нашій школі. Грабували «асвабадители» все: комп’ютерну техніку, посуд з їдальні... На дошці в класі коряво вивели: «Ждите. Мы еще придем. Ха!». Та прийшли вже. Бодай вас земля не носила!

Двері в класи, бібліотеку вибивались з ноги. Штори обірвані, телевізори забрано. У більшості приміщень – купи випорожнення.

Говносапієнси! Гівнюки! Нікчемні носії химерної культури.

Ми й зараз сидимо в класах із побитими, затуленими фанерою вікнами. Не встигають кругом поміняти.

Вже сирена. Біжимо в укриття під школою. Трохи звикли. А сонні діти з дитсадочка плачуть…

7 березня

Прискіплива пам’ять вихоплює кадри. Повз наш будинок по вулиці Центральній – троє: двоє бурятів з автоматами (навіть у щілину між шторами видно пласкі обличчя і очі-амбразури), а поміж ними в одній майці, весь окровавлений Борисенко Ігор. Іде дощ. Весняний холодний дощ. Відпустили. А згодом він підірвався на розтяжці ще з двома односельчанами.

Яка жорстока пам’ять. Не приглушити її, не наказати зупинитись..

Комусь пощастило виїхати, скориставшись «зеленим коридором». Але значна частина – вдома. Наша сім’я теж.

Немає світла, газу, води, їжі. Ні-чо-го. Із села вже не випускають. Ось вона смерть. Постійно стріляють. Здається, голова ось-ось трісне.

Хтось із сусідів (та Бондарі ж!) виніс буржуйку. Дрова носять усі.

За мить довкруж буржуйки стоять сусіди з каструлями, сковорідками, чайниками. Встигнути б до чергового обстрілу щось зварити, підігріти.

Поруч домашні й приблудні коти й собаки. Їх ніхто не проганяє – одна біда на всіх. Натомість кожен щось відсипає, відливає, відкидає…Підходять до «їдальні» спочатку домашні, а потім і гості: субординація.

Щоранку, незважаючи на постійні вибухи, іде до своєї дачі високий старий учитель Михайло Іванович. Несе своєму Шарику їсти. Собаки немає вже 5 днів. Та щоранку, не зважаючи на обстріли…

Аж на шостий день пес з’явився, поклав лапи господарю на груди. Худий, глухий, старезний Шарко і сивий стомленний чоловік. Дивився з неба мудрий Бог. Плакав з печалі й радості разом з ними. І сльози скрапували рясним дощем.

Підірвані мости, на дорогах блокпости, обабіч окопи з хатнім начинням (чужого ж не шкода).

І як удається волонтерам привезти два мішки хліба? Пом’ятого. Мабуть, гарячим пакували. Яке це диво – хліб! Нічого смачнішого й ситнішого в житті не їла. Не смій, Пам’яте, забути, кому треба бути вдячній.

Нарешті 30 березня.

Судний день і Варфоломієвська ніч – лише бліді прообрази того пекла, що творилося в ніч перед Визволенням. Било, трощило, горіло, гриміло зусібіч. Обнадіялися, що, можливо, скоро будемо вільні. На ранок пекло заціпилось.

…Ідуть! У кінці вулиці з’явилися Наші! Зосереджені. Заходять у кожен двір. А ми плачемо. Ридаємо ридма! Усі.

Вони махають нам руками, кивають головами й почасти теж плачуть.

А що було далі? Радості й Печалі, Печалі й Радості. Ховали Дмитра Бакоцького. Загинув під Луганськом. Хто б подумав, що стане добровольцем.

Школа, однокласники, уроки. Хоч іще не закінчили заміну вікон та ми почасти спускаємося у сховище, я усміхаюся. Світ доброзичливо киває мені у відповідь.

Буде новий день, а в ньому Мир, Майбутнє, Україна!