Історії, які ви нам довірили
Віхтюк Марія, учениця 11 класу ліцею №3 Івано-Франківської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Середюк Тетяна Володимирівна
Війна. Моя історія
Темрява. Дощ. Свист літаків. Ранок війни.
Страх в тобі засів
Й не відчуває вини.
Можливо це лише міраж?
Незрозуміло марево?
Та ні, вороги наступають.
Але ж нас захищають,
Голими руками танки зупиняють.
ЗСУ, військові й добровольці мирні
Відстоюють нашу честь і гідність країни.
Авторський вірш
5:59. Будильник майже за годину до закладеного часу, але сон був уже втрачений через шум у коридорі та завивання літаків. Жити поруч із аеродромом виявилося не такий вже й спокійний вибір.
Відчуття паніки посилювалося, коли я побачила батьків у військовій формі, їхні обличчя напружені.
Вони поспішають вийти з квартири, але мама робить коротку зупинку, помітивши мене. Її слова летять до мене: «Якщо буде летіти ракета, ховайтесь у ванну кімнату. Вона витримає». Ці слова розбурхали в мені хвилю невпевненості та страху.
Запитавши про деталі, я почула різку відповідь від мами: «Марійко, ти що не розумієш? Війна почалася». За зачиненими дверима я залишалася зі своїми думками, почуттями і словами «ніколи знову…», проте історія заново повторюється...
Згодом вже у своїй кімнаті моя увага переключилася на ранець, де лежали речі для школи. Невинно виглядаючи на фоні несподіваної війни, він нагадував мені про те, наскільки змінився світ навколо. Кожен предмет набував нового, важливого, значення, і кожна згадка про шкільні будні ставала ще ціннішою.
Мама повертається з новиною, яка викликає паніку. «Збирай речі, Київ і Харків уже бомблять», - її слова звучать, як суворий наказ. Та в цей момент розумію, що вже немає місця для нервів.
Сама не помітила, як сльози почали котитись по щоках. Я пішла будити сестру. Тоді їй було 6. Вона ніколи не прокидалася рано, її треба хвилин 10-20 штурхати, щоб вона встала з ліжка. Але не того ранку. Я в сльозах сказала їй, що війна почалась, і благала прокинутись! І вона мене послухала.
Через хвилин 15 ми вийшли з під’їзду. Падав дощ. Літаки досі ревіли, як скажені. Я побігла до машини. І знаєте в цьому є своя романтика, навіть тоді я подумала, що знаходжусь в якомусь фільмі, що це все ілюзія й брехня. Але ні! Ми сіли в машину й поїхали на заправку, простояли там пів години, та все ж заправились.
Увесь шлях назад був наповнений моїми невдалими спробами заспокоїти сестру та водночас утішити себе. Її сила стала для мене джерелом внутрішньої впевненості, навіть у світі, де навколо штурмували військові події. Намагалась утримати нас обох від паніки, я намагалась вберегти крихітний острівець адекватності у нашому житті.
Потім мама зупинилась, щоб зняти готівку в банкоматі. Стала в чергу. Не пройшло й п’яти хвилин, як ми почули вибух і легке тремтіння землі. З вікна машини я бачу, що мама біжить назад до нас. І ми поїхали.
Приїхавши до бабусі, я взяла на себе роль опікуна та захисника молодшої сестри. Своїми словами й діями намагалася пердати їй впевненість та рішучість, але всередині тліло відчуття вразливості і безпорадності. Зіткнення з невизначеністю майбутнього й відчуття своєї безсилості перед реальною загрозою, але в той же час, бути частиною чогось більшого, ніж просто особиста доля.
У душі та «перед очима» були слова відомого українського режисера, письменника, кінодраматурга та художника Олександра Довженка: «Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину».
І тут, серед хаосу та страху, з'явилися люди. Люди, які подарували віру в силу єдності, важливість кожної руки з допомогою, яка тягнеться до нас в тяжкі миті. Вони знали, як зарадити тривожній атмосфері жартами та розмовами, аби подарувати хоча б миттєвий відпочинок від реальності. Така підтримка стала для мене невід'ємною частиною виживання в цьому новому світі.
З часом ми зрозуміли, що цінні речі в житті найкраще усвідомлюються в екстремальних ситуаціях. Зрозуміли, що сила українського народу полягає не тільки в героїчних вчинках, але й у здатності до відчуття гуманності та солідарності.
Попри всі перепони долі та невизначеності, я вірю в наше майбутнє. Я вірю у здатність народу виростати на болячках та будувати краще завтра. Важливість сьогоднішнього дня полягає в тому, щоб ми не забували пережитого в нас війною. Щоб ми пам'ятали, що глибокі роздуми та внутрішні перетворення можуть стати найміцнішою зброєю у будь-якій боротьбі. І справді, відома українська поетеса Ліна Костенко має рацію: «Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
