"Не думаю, що колись мине той біль"

Краєва Вікторія
учениця 11 класу Херсонської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів 57 з поглибленим вивченням іноземних мов
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кальніченко Т.А.

"Війна. Моя історія"

Україна завжди боролася за своє право на існування. Вивчаючи історію, я й подумати не могла, що можна опинитися в самому центрі війни. Але ж, як багато істин, які стосуються любові, я відкрила під час повномасштабного вторгнення росії в територію України.

Неможливо втекти від себе та своїх думок. Опинившись в окупації без зв’язку та світла на довгий період, мені довелося зупинитися й поринути в себе. На мій погляд, завдяки такому досвіду я краще розумію свої почуття. Кожному варто спробувати відмежитися від зовнішнього шуму та побути наодинці.

Безмежна любов та вдячність – такі почуття асоціюються у мене з 11 листопадом. Я достатньо яскраво пам’ятаю деокупацію Херсона для того, щоб описати ті емоції. Люди нарешті змогли вийти без страху на вулицю, гордо піднявши синьо-жовті прапори. Можна було почути сотні подяк нашим героям та побачити безліч теплих обійм незнайомців. Хтось плакав, а хтось сміявся. Народ об’єднався, як ніколи. З усіх усюд було чути «Ой у лузі червона калина…». Поки вся Україна підтримувала та раділа за звільнення міста, херсонці в цей час без зв’язку не так швидко розібралися, що саме відбувається. Проте ця невгамовна нація і тут знайшла вихід. По моєму району почали їздити машини, які сигналили та підіймали наш прапор, привертаючи до себе всю увагу. Ось так херсонський народ, з’єднавши свою віру в єдине, дочекався звільнення та свободи.

Але люди були все одно безмежно раді звільненню їхніх домівок, а це серйозний показник сили та незламності духу народу. Пройшов майже рік, а Херсон і досі знаходиться під безперервними обстрілами. Народ вже звик до небезпеки, до не- тихих ночей, до холоду. Але багатьох українців зігріває любов з середини, а той, кому все важче йти далі, зігрівається любов’ю, яку щедро роздають світлі та впевнені в перемогу люди.

Мені боляче дивитися на те, що зараз ворог чинить з моєю країною. Українці показують усьому світу свою сміливість та прагнення свободи. Наша держава й досі тримається міцно завдяки силі наших оптимістично налаштованих людей. Я неосяжно пишаюся тим, що я українка. Мені подобається гумор, який не зникав навіть у найскрутніші обставини, що живив херсонців у буремні місяці окупації. Адже я вважаю, що знаходити хоч якийсь позитив у страшній ситуації – це справжній талант.

Моє життя кардинально змінилося після початку війни. Тепер я володію досвідом та знаннями, про які навіть не мріяла, стала ще більш патріотичною та досвідченою. Душа радіє за незламний дух моїх земляків, котрі перебували в ізоляції від цивілізованого світу 8,5 місяців. Не думаю, що колись мине той біль, який змусив відчути кожний українець та українка, але я щиро вірю в перемогу наших мужніх і сміливих захисників та захисниць. Я не зазначила нічого про окупантів, бо вважаю кожного, хто прийшов на нашу землю зі зброєю в руках – нелюдами, які не заслуговують навіть уваги. Скільки б не старалась, я не зможу описати те відчуття, коли ти сумуєш за рідним містом, але розумієш, що воно вже більше ніколи не буде колишнім.