«Навколо будинку гупало, ми попадали на підлогу»

Я живу з чоловіком і онукою, а донька на заробітках. Ми з Луганської області, з міста Гірського. 

Ми були в такій зоні, де й до того бахало. Онука казала, що вже з 23 на 24 сильно гупало. Ми знаходились за вісім кілометрів від лінії розмежування, і на собі все відчули відразу. Стали спускатися до підвалу. У нас він такий довгий, як бомбосховище. Були там до 6 березня, вибігали в будинки, тільки щоб помитися та поїсти.

6 числа ми вийшли з підвалу й побігли з онукою в наш будинок, щоб умитися. Почався обстріл. Ми попадали на підлогу. Навколо будинку гупало, а потім так бахнуло, що зовнішні двері відчинило вибуховою хвилею. 

Біля нашого будинку падали снаряди, там вікна потріскані. Зараз усе розграбували в наших домах. Наразі там багато руйнувань. У нашому будинку стіни стоять, а що точно там коїться, ми не знаємо. Ми в місті довго не сиділи, тому що потрібно було вивозити онуків. Виїжджали з сім’єю сина. У нього жінка та двоє дітей. 

Ми виїжджали декількома машинами, підтримували один одного. Якщо наші онуки не вміщалися в одну машину, то інші брали до себе. Їхали караваном, по суті, в нікуди. Поки нас не прийняли тут, на Дніпропетровщині, ніхто не знав, куди точно ми потрапимо. 

Як людина віруюча, звичайно, я молюся, щоб війна скінчилася якнайшвидше. Думаю, скоро. Ми плануємо тут бути до весни. 

Я більше замислююся про майбутнє своїх дітей та онуків. Хочеться повернутися в Луганську область, відбудовувати місто. Хочеться, щоб усе відновилося, щоб допомагали одне одному. Звичайно, роботи буде багато.