«Навчальні заклади в нашому місті мінували»

Бендер Каріна, учениця 9 класу Криворізької гімназії №74 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грубляк Валерія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року був звичайним ранком, не треба було йти до школи, тому що навчальні заклади в нашому місті мінували, та ми навчалися деякий час на дистанційно. Ми з друзями розуміли, що насправді школи не були заміновані, тому з гарним настроєм залишались вдома.

Але я не знала в той момент, що цей день так запам’ятається у моїй свідомості.

Відкривши соціальні мережі, як завжди, я не могла зрозуміти, чому всі відео політичні та чому кажуть про повітряну тривогу в Києві та вибухи. В якийсь момент я думала, що це жарт, адже в нашій місцевості було спокійно ще на той момент. Мені потрібно було декілька хвилин для усвідомлення того, що раніше ходив слух про те, що 14 або 16 лютого настане початок війни.

Моя мама того часу збиралася на роботу, на кухні були ввімкнені новини, в яких казали про початок повномасштабного вторгнення.

У той момент для мене було достатньо логічно запитати маму: «Мамо, а що війна почалась?» Коли я отримала негативну відповідь, тягар з плечей упав, до того моменту, поки нам не відмінили навіть онлайн-уроки.

Я, насправді, ніколи не була таким типом людей, як «людина-паніка», але цей день показав мені інакшу сторону моєї особистості.

Як тільки я закрила за мамою двері, я пішла збирати тривожну валізу, на той момент навіть не знаючи,що таке тривожна валіза. Я зібрала ліки, теплий одяг для себе та батьків, а в моїй голові була думка, що в будь-який момент почнуться вибухи. Також склавши усі документи, я вже не могла знайти собі місця.

Того дня не можна було виходити з дому, але я зустрілась зі своєю подругою. Це була наша остання зустріч з нею, бо десь через тиждень її батьки вирішили поїхати закордон. Я зустрілась з нею, і чомусь раптом усвідомила, що, можливо, ми більше ніколи не зустрінемось, і я б обійняла її набагато міцніше.

Так і сталося… Моя найкраща подруга також поїхала за кордон, а саме з нею я навіть не встигла попрощатися. А з іншою дівчинкою, з якою ми давно не спілкувались, відновили нашу дружбу, бо вона також лишилась в Україні.

Ми з мамою навіть не думали виїжджати за територію України та нашого рідного міста. Батько спочатку старався нас вмовити, але зрозумівши, що в цьому не має сенсу, здався.

У березні того ж року мій дядько за своїм бажанням пішов служити та вирішив обороняти нас та нашу неньку, ми дуже хвилювалися за нього. Зараз, як і протягом вже майже двох років, мій дядько захищає Донецьку область, знаходячись «на нулі».

Кожного разу, коли він має змогу приїхати додому, я роблю для свого дядька та його побратимів різноманітні обереги.

Щоб хоч якось відволіктись від війни в рідній країні, я почала шукати собі хобі, яке буде мені подобатись та займати велику частину мого часу. Мій вибір пав на готування. Також я цікавилась малюванням на полотні. Перед Різдвяними святами, я обрала колір, в який ми будемо прикрашати ялинку, і робила тематичні іграшки.

У певний період мого життя я вирішила, що хочу отримати якісну освіту у найкращому вищому навчальному закладі. Я працювала над собою, вдосконалювала свої знання і вміння, щоб, передусім, довести самій собі, що я можу отримати те, що хочу. І я продовжую впевнено йти до своєї мети.

А зараз згадаймо листопад 2022 року. Почалися планові відключення світла та блекаути, які для мене, насправді, не були чимось жахливим.

За цей час я дуже зблизилась з батьками, ми багато розмовляли, відклавши телефони.

Ми почали більше цінувати та бути вдячними нашим сміливим хлопцям та дівчатам, які служать у ЗСУ. Завдяки їм, ми маємо змогу спокійно спати та прокидатись кожен ранок.