“Настав страшний час під назвою «окупація»”

Бойко Юлія, 15 років, учениця 10-Б класу КЗ «Городнянський ліцей №2»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Комзол Богдана Сергіївна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Так солодко спалось мені,

Мрії про щось уві сні –

Прогулянки з друзями після уроків,

Розмови, секрети та те, що я хочу!

Раптом збудила мене вранці заплакана мати,

Знервована, в паніці, з криком «Війна!».

Всі мрії мої і всі сподівання

розвіялись враз під звуки гармат…

Що я відчувала в ту мить? Пам'ятаю. Паніка, страх, відчай. Здавалося, серце вистрибне з грудей, усе тіло тремтіло, ноги відмовлялись мене слухати, з очей лились сльози. Що буде далі? Вирішили поїхати до бабусі в село, сподіваючись, що там буде безпечніше. Ми живемо в прикордонному містечку, приблизно 30 км до країни-терориста. Тому поспіхом зібрали речі, сіли в машину і поїхали. Тільки треба зняти готівку на перший час. Моторошна картина: ранок, бліде сонце тільки-тільки встає, а в місті величезні черги під банкоматами та магазинами, люди займають по декілька місць, щоб отримати якомога більше грошей, але це не найстрашніше. Найстрашніші розмови…

Чую, один чоловік каже іншому: «Телефонував мені друг з Добрянки щойно, розбомбили. Немає більше містечка».

У мене там подруга. Шок. Телефоную їй негайно. Бере слухавку і каже: «Юлю, як там Городня? Кажуть, вас розбомбили… Ми в порядку, якщо можна так сказати, тільки їх техніка вже їздить містом». У черзі тільки й чути розмови про те, що танки ось-ось будуть у центрі. Вибухи з кордону затихли. Раптом один гучний… Що це? Як виявилось, підірвали єдиний шлях для евакуації. Отже, виїхати з міста тепер неможливо.

Настав страшний час під назвою «окупація». Таке слово ми чули лише з новин. Відсутність світла, води, зв'язку, продуктів, медикаментів, зі звірствами вояків, які вважали нашу землю своєю.

Щовечора ми збирались родиною в одній кімнаті, запалювали свічки і вслухалися в тишу. Містяни виходили на протести, перекривали дорогу для російської техніки, але марно. Щодня повз нас проходили сотні бойових одиниць. Нелюди гордо сиділи на танках, машинах, зверхньо спостерігаючи за людьми з Городні.

Лише попередили: «Ще раз перекриєте дорогу, розстріляємо всіх!»

Містом ширились чутки про мародерства, вбивства. Чи правда це – ніхто не знав. Вийти з будинку ставало дедалі страшніше.

 З кожним днем моторошніше, від хвилювання неможливо заснути. Читаючи про всі ті злочини, які чинять нелюди, мимоволі уявляєш собі, що будь-якої миті до твого будинку можуть прийти. Зґвалтування. Знущання. Смерть.

Щойно пролунав вибух – ми в підвалі, хоч і знаємо, що від прямого влучання така будівля не врятує. Безвихідь. Іноді здається, що божеволієш.

Іноді так хочеться «підсолодити життя» цукерками, а їх немає. Не тільки їх, полиці в магазинах порожні. Як це пояснити маленькому братику, який дивиться на мене своїми заплаканими очима, і просить печиво або хоча б шматочок хліба?

Усе має початок і кінець. Нарешті маленька перемога. Воїни ЗСУ звільнили наше місто після тридцяти шести днів окупації. Містяни почали оговтуватись від навали. Щодня ми продовжуємо чути сирени.

Досі не відчуваю себе в безпеці, загроза нападу не зникла.

Мені здається, біда причаїлась і просто чекає нагоди показати себе знову. Тішить лише підтримка близьких. Це допомагає продовжувати жити далі.

Маленьке слово «мир» має таке велике значення для всіх людей. Мир на землі – найбільше багатство. Мир – надія на краще майбутнє. Я знаю: він точно настане.

Особисто для мене мир – живі й здорові рідні поруч, моя родина, найкращі друзі.

Мир – можливість спілкування з однолітками, здійснення своєї мрії, відпочинок в українському Херсоні.

Хоч війна ще триває, я вірю в нашу перемогу. Одного дня ми прокинемось від довгоочікуваної новини – ПЕРЕМОГА! Пам¢ятаймо про те, як складно виборюється право на вільне життя!