«Наш будинок у Маріуполі знесли, але ми все одно хочемо повернутися додому»

Мені 42 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в Маріуполі. Я працювала дизайнером у рекламній агенції. Чоловік був власником двох сервісних центрів з ремонту телефонів, ноутбуків і комп’ютерів.

У перший день війни чоловік був у своєї мами, а я з дітьми – вдома. Ранок почався з повідомлення вчительки про скасування уроків через війну. Я весь день слідкувала за новинами.

В іншому районі міста жила моя бабуся. Їй 83 роки. Я її доглядала. Вона відмовилася переїжджати до нас, тому мені доводилося бігати до неї під обстрілами.

Я завжди мала запас круп і води, тому нам не довелося ходити по магазинах. Там були великі черги. Ми звикли до простих страв, тож під час війни у нас не виникало проблем з харчуванням. Варили каші, а замість хліба їли галетне печиво.

Уперше з дітьми ми вийшли на вулицю в березні. Нам сказали, що біля кафе можна зловити зв’язок. Однак ми побачили там калюжу крові, тому одразу повернулися додому. Після того я намагалася не виходити з дітьми з дому, щоб вони більше не бачили нічого подібного.

Одного дня ми з чоловіком їхали до бабусі. На вулиці, що поблизу Центрального ринку, побачили велику кількість трупів. Вони ще довго мені снилися. Таке неможливо забути.

Ми виїхали 16 березня, за годину до того, як росіяни завдали удару по драмтеатру. Зібралися всі люди з нашого району, у яких були автомобілі, й створили колону. Виїхали зранку і тільки о першій годині ночі доїхали до Мангуша. До Запоріжжя їхали три дні. Звідти вирушили до моєї похресниці в Дніпро. Побули у неї два дні й переїхали в Чернівці. Ми забрали з собою лише документи й кішку, адже думали, що швидко повернемося додому.

Наш будинок знесли, але ми все одно хочемо повернутися. Чекаємо на закінчення війни. Хочеться, щоб Україна процвітала й була вільною та могутньою.