«Нас рятує те, що ми зараз всією родиною разом»

Шок Ігоря від втрати будинку та звичного життя трішки нівелюється тим, що родина не розпалася та не розлетілася по земній кулі. 

Я жив у місті Ізюм, працював на приладобудівному заводі. С початком війни домівка сина була зруйнована, вікна вилетіли, дах розбило. Тиждень просиділи в льохах, поки вирішили їхати з міста.

Взагалі у перший день війни ми збиралися на роботу, і вже навіть вийшли на зупинку. Приїхали знайомі, кажуть, що Харків бомблять. Ми подзвонили начальнику, він каже: «Яка робота? Війна почалася».

Потім були страх, паніка, переїзди. Ми всі виїхали – син, сім’я, батьки. Наважились на це 3 березня, тобто ще до окупації, тому не стикнулися з проблемами нестачі продуктів чи грошей. Ми своєю машиною їхали. Бачили вибухи, коли блокпости проїжджали: за нами щось вибухало. Не хочу це згадувати.

Війна – це саме по собі шок, і те, що ми не дома - також шок. Але ми всі разом, і це нас рятує. Тварин навіть забирали, з нами поїхала кішка. І вже кошенята у неї є.

Нас евакуювали в Дніпропетровську область, ми їхали колоною з Брашківки у Барвінкове. Там побули до 7 квітня, тоді почали евакуювати вже й Барвінкове. Потім - де нам дали житло, туди ми і поїхали.