"Нас вразило ставлення наших родичів по той бік кордону до створеної ситуації"

Маркова Ганна, 17 років, учениця 11-А класу КЗО «СЗШ» №35, м. Дніпро

Вчитель - Антонова Євгенія Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року стало переламним днем у житті кожного українця, і моє життя не є винятком.

Прокинувшись вранці того дня, батьки одразу повідомили мені про ранковий обстріл стратегічних точок усієї країни. Моя родина до останнього не вірила, що це взагалі можливо в сучасному світі і що президент Росії зважиться на такий крок проти нашого народу. Ми вважали, що всі попередження, оголошені за декілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення, не несуть суттєвого значення, це було зовсім неочікувано для всіх нас.

Світогляд мій розділився на «до» і «після». У ньому з‘явилося почуття ненависті, пригніченості власної національної свідомості, злості та несправедливості. Усе було наче в тумані, думки пливли в голові, а тіло механізовано метушилося, збираючи найнеобхідніші речі. Найдивнішим було невід’ємне бажання жити, боротися за своє життя, його можна описати цитатою: «Учора було так добре, що хотілося навіть померти, сьогодні стало погано настільки, що хочеться жити». Шоковий стан переслідував мене ще довго і, здається, вразив, навіть більше за батьків.

або тих, хто вважав, що «СВО» не несе загрози для мирного населення - це особливо викликало обурення і розхитувало вже слабку нервову систему.

Мій батько - справжній патріот своєї держави, народжений 24 серпня. Його власний світогляд змінився ще з подій на Сході в 2014 році. Він 8 років шкодував, що не пішов захищати країну, йому було прикро за загиблих членів АТО, проте наразі йому довелося стати сучасним захисником. Нарешті настав його час, і 1 березня він пішов до військкомату, звідки того ж дня його забрали на військові навчання, а пізніше він потрапив до одного з найбільш постраждалих міст - до Ізюму. Під час військової розвідки йому вдалося відчути передчуття близької небезпеки, коли розумієш, що незабаром можеш загинути. Тоді він розумів, що зараз помре на тому самому місці, але йому з товаришами по службі пощастило вижити.

«Розвал» сім‘ї неабияк вплинув і на матір, вона дуже хвилювалася за батька, а коли він не відповідав на дзвінки - це було схоже на тортури. До повномасштабного вторгнення вона чітко сказала, що навіть, якщо почнеться війна, то краще одразу померти, ніж мучитися. Звісно, її позиція дуже змінилась, і тепер вона хоче жити більше, ніж це було до 24 лютого, і живе насамперед заради мене. До того ж ми узяли додому біженку з Харкова, яка була чудовою людиною і залишила нам багато теплих і яскравих спогадів.

Ми з матір‘ю прийняли рішення нікуди не виїжджати, хоча думки постійно змінювалися. Зараз так само не можна точно сказати, що буде завтра, тому проблема виїзду за кордон заради збереження життя залишається актуальною.

Така стадна поведінка не могла не приголомшити людей з правильними розуміннями моралі і найгірше, що такі настрої в середині Росії зміняться ще не скоро.

Для мене довгоочікуваний мир — це повернення усіх легітимних територій; припинення терористичних актів, бойових дій, здійснених агресивними сусідами; усунення загарбницьких планів РФ стосовно України, відновлення економічного потенціалу держави. Для повернення миру необхідно забезпечити умови для щасливого майбутнього усіх громадян, постраждалих від московської орди, обов‘язкова відбудова зруйнованих міст, повернення суспільству людяності, втраченої під час жорстоких подій, тобто знищення усіх наслідків кровопролитної війни, яка залишила подряпину на серці кожного.