«Нас обстрілювали, ми сиділи у погребі»

Під час активних обстрілів Охтирки, Анна Іванівна залишалася в місті. На щастя, вода і продукти в неї були, труднощі виникали лише з ліками.

Мені 74, живу в Охтирці.

Я добре пам’ятаю, як окупанти прийшли, як бомби падали. Вже на другий день війни російські війська почали наступ з Тростянця і Чернеччини. З боку Тростянця наші підірвали міст, тому вони не змогли пройти з того напрямку. А так – нас обстрілювали, ми сиділи у погребі. Після відбою тривоги виходили, бачили заграву з обох боків міста.

Двічі прилітав літак. Одного разу скинув бомбу - вона трохи не долетіла до водоканалу. А потім, через тиждень, ще раз прилетіло і потрапило в приватний сектор. Три будинки тоді зруйнувало, люди постраждали.

Поки були активні бойові дії, магазини не працювали - хліб не можна було купити. Оскільки ми жили в приватному секторі, то мали продукти і воду. А от з ліками була проблема. Ми не могли дістати ліки, які мені потрібно приймати щодня. А коли окупантів відігнали, почали видавати гуманітарну допомогу, а потім аптеки запрацювали – стало трошки легше. Коли не було світла, ми сиділи в погребі. Газ у нас був, тому їсти готували на плиті.

Племінник знаходився на заході України, а ми – вдома. Батько його також був тут, постійно ходив на роботу.

Включу телефон, слухаю: там росіян погнали, там їх постріляли – і вже трошки легше. Живемо в приватному секторі, тому постійно потрібно щось робити, з сусідами поспілкуємось – так трошки розвіюсь. Мабуть, якби жила в квартирі, то було б важче.

Дай Бог, щоб до весни все це закінчилося. Можливо, окупантів за зиму відженуть. Якщо ми їх переможемо, то, я думаю, всі держави допоможуть нам відбудуватися. Зараз настільки всі згуртовані. Я сподіваюся, що все буде в нашій країні добре.