"Нас грів кіт у розбитій машині на морозі"

Я тридцять років працювала в садочку вихователькою. Родини в мене немає.

У Маріуполі кожен виживав, як міг. У мене був свій дім і мені було трішки легше, тому що запаси мама вчила завжди робити. Ділилася з іншими, бо люди не мали нічого. Три тижні сиділи в підвалі і боялися, що зранку не прокинемося. 

Мій рідний брат вивіз мене і свою родину. Поки всі блокпости переїхали, поки на всі обличчя передивилися, поки спали у Токмаку у розбитій машині, коли нас кіт грів усіх. На вулиці -10, а в нашій машині вікон не було і двері всі сифонили. Але все пережили. 

Найважче було залишити батьківський дім, який зруйнували, і в 50 років розпочати життя зовсім в іншому місці, на заході України. 

Протягом усього шляху із Маріуполя до Запоріжжя і потім на захід України, я дякувала людям, які допомагали, співчували. Тому що з дому я втекла в одній курточці, і все. Нічого не було. Люди дали все: і житло, і їжу. "ЯМаріуполь" допомагає в Івано-Франківську. 

Я зараз працюю. Не за фахом, але добре, що робота є. 

Стрес я навчилась долати ще в педучилищі в Макієвці. Я педагог, значить стресостійка. Треба стрес долати, щоб жити далі і підтримувати свою родину. 

Хотілося б, щоб війна скінчилася вже завтра. Але, думаю, вона буде тривати принаймні рік. Сподіваюсь на те, що повернемось додому. 

Бачу своє майбутнє гарним у рідному місті Маріуполі.