"Нам пощастило, що ми вчасно виїхали"

Ми з Маріуполя. Вже пенсіонери. Жили ми нормально. Я інженер, чоловік був військовим. У Маріуполі у нас була чотирикімнатна квартира, а тепер ми залишились жебраками. Розбомбили нашу квартиру і квартиру сина. В їхню квартиру було пряме влучання. Вона згоріла. Добре, що ми вчасно виїхали. 

Перші дні війни були більш-менш спокійними. А потім розпочався жах. Коли ми виїжджали, вже квартира була без вікон. Довелося 5-6 днів перебувати там при мінусовій температурі за вікном. Ми спали вдягнені, під трьома ковдрами. Нашу квартиру розграбували після того, як ми виїхали. Вибили двері і все винесли. 

Виїхали ми 15 березня. Був певний запас продуктів. З водою були проблеми. Чоловіки їздили, набирали воду. Готували на подвір'ї, під обстрілами, під вогнем. Як тільки починали стріляти, всі ховалися у під'їзд. Одного разу люди готували їсти, був вибух і одну жінку вбило насмерть, а чоловіку відірвало ноги. Ми не спускались у підвал, перебували у квартирі. Підвал був зайнятий здебільшого мешканцями верхніх поверхів, ми жили на другому. Нам пощастило, що ми вчасно виїхали. 

Невістка з онуком кілька разів намагалися виїхати, але не виходило. Не було евакуації. Ми жили в одному дворі з сином. Невістка дивилась у вікно і побачила, що йде колона машин і зрозуміла, що люди евакуюються. Ми не збирались їхати, а тут зібрались за 20 хвилин. Що встигли, те схопили, завантажили машину. Сіли і  поїхали до драмтеатру. Там прилаштувались до колони, виїхали за місто. Бачили обабіч дороги багато трупів у целофанових пакетах або просто накритих. Цього не забути ніколи. 

Ми перебували в Запоріжжі, винаймали квартиру. А тепер ми мешкаємо у Могилів-Подільському, орендуємо житло. Отримуємо пенсію і всю віддаємо за квартиру. Сюди ми потрапили, тому що наш син митник і йому тут надали роботу. 

Люди тут дуже чуйні. Нам допомогли знайти квартиру. Сусіди нам зносили продукти, у квартиру принесли посуд, все необхідне. Я таких людей не зустрічала. Мене приємно здивувало, що вони сприймали наше горе, як своє.