Юлія Іванова

«Налякані діти, які весь час плакали, забиті вагони та дуже мала кількість місць»

Іванова Юлія, учениця 9 класу Миколаївської гімназії №64

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлюк Антоніна Михайлівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року - день, який змінив життя всіх українців назавжди. Ранок, на годиннику приблизно 5 година, по країні пролунали вибухи. Я, напевно, не відносилася до людей, які одразу все зрозуміли, тоді мені здалося, що це був сон. Через пів години моїй мамі дзвонить подруга та переляканим голосом каже: «Олено, почалася війна!».

Ми одразу ввімкнули новини, зайшли в шкільну батьківську групу, в якій всі також нічого не розуміли, тільки й писали про те, що диктатор країни-агресорки прийняв рішення про повномаштабне вторгнення до України. Я та мама перебували в повному шоці.

Через дві години ми поїхали в центр міста у справах. На дорогах були затори. Маршрутки та автобуси були повністю заповнені людьми. У магазинах шалені черги.

День минув, все було начебто тихо, але десь о 22 годині почався досить сильний обстріл. І саме тоді я усвідомила: «Почалася війна…».

Від початку вторгнення минуло 2 тижні, ми все ще були в місті, ситуація погіршувалась. Мама ще досі ходила на роботу, але з часом пішла з неї, тому що не хотіла мене залишати удома саму. 9 березня був найстрашніший день за весь час, що я перебувала в Україні під час війни. Саме тоді ми вперше спустилися в підвал.

Пам'ятаю, це було начебто вчора. Я з мамою, кицькою та собакою сиділи у холодному підвалі, на вулиці було дуже гучно. Так страшно мені не було ще ніколи у житті. Мої дідусь з бабусею тоді знаходилися в будинку.

Річ у тому, що за півтори місяця до війни бабуся зламала собі ногу і їй зробили операцію. Вона була з гіпсом і не мала змоги спуститися в підвал, тому вони з дідусем завжди під час обстрілів знаходились разом. Саме після цього дня мама почала думати про те, що потрібно виїхати з міста.

12 березня ми попрощалися з дідусем та бабусею і поїхали до знайомих, з якими на наступний день зранку виїхали до Одеси на евакуаційних автобусах. Звідти вже на потязі поїхали до Польщі. Дорога була жахлива. Налякані діти, які весь час плакали, забиті вагони та дуже мала кількість місць.

14 березня. Весь день провели на кордоні. Близько 21 години за європейським часом переїхали кордон до Польщі. На вокзалі зустріла приємна жінка, яка відвезла нас у храм, в якому ми змогли перевдягнутися, попити гарячого чаю та переночувати. Уранці ми попрямували на вокзал, де придбали квитки на потяг «Перемишль-Варшава».

З Варшави відправились в Каунас, а звідти вже до Радвілішкісу - маленького та спокійного міста Литви. Усе це відбувалося настільки швидко, що осмислити те, що відбувалося, було нереально.

Через місяць після приїзду до Литви я вже адаптувалась та повернулася до навчання. У школі почалися онлайн уроки, які звичайно переривали повітряні тривоги, які були в Україні. Але не дивлячись на це, я все одно виконувала завдання, читала та записувала конспекти з тем, які надсилали вчителі.

Зараз я навчаюсь у 1 класі гімназії Литви. У мене з'явилась нова подруга, з якою знайшла дуже швидко спільну мову.

Якби мені два роки тому хтось сказав, що це все відбудеться зі мною, я б навіть і не повірила. Та час від часу мені все ще здається, що я зараз прокинусь і повернусь у той самий день, день, який змінив нас усіх і зруйнував усі плани на майбутнє.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/